Товариство лісівників України
Ш. Руставелі, 9-А, 54
місто Київ, Україна , 01601
+38 (044) 235-23-48

Новина


14
вер

Вірний лицар лісової галузі Придесення

Столітня літописна виробнича і організаційна історія утворення територіального органу державного управління лісами Чернігівщини на своїх нетлінних для нащадків сторінках навічно вкарбувала справді легендарні прізвища вірних лицарів лісової справи, Лісівників з великої літери. Вірних синів поліського Батька-Лісу…
Та спочатку трохи історії. Саме у вересні 1921 року виникла нова адміністративно-управлінська структура: «…З метою упорядкування і поліпшення державного лісового господарства, – йшлося в Постанові Української економічної Ради, – всі ліси Республіки з наявним у них рухомим і нерухомим майном і нелісовими угіддями передаються у ведення і господарське розпорядження Всеукраїнському центральному управлінню лісами при Наркомземі УРСР».

Відповідно в губерніях створюються гублісуправління, на які зокрема покладається «організація і проведення лісовпорядкування, встановлення правильного господарювання в лісах». Надзвичайно важливо, що нова управлінська структура надавала вагомого значення і утверджувала домінуючу роль лісничих.

«Лесничий, – наголошувалось у документі, – является единственным ответственным лицом за состояние лесничества и хозяйства в нем. Он обязан: составлять предварительные сметы всех предстоящих в лесничестве работ и прилагать таковые к хозяйственному плану; составлять хозяйственный план на год вперед… В помощь лесничему в случае необходимости придается помощник и лесокультурный надзиратель, один или несколько, работающих под непосредственным руководством лесничего». Піднесення ролі лісничих того часу вважалось прогресом у лісовому господарюванні.

Помітного пожвавлення діяльності галузі надала нова економічна політика (НЕП), яка прийшла на зміну диктатурі політики воєнного комунізму. В районах оживають лісопереробні підприємства, в провінції активізуються новостворені лісогосподарські артілі. В Тупичеві став до ладу каніфольно-скипидарний завод, в Єліному запрацював дьогтярний завод… Трудове життя лісників Чернігівщини повільно, але послідовно стабілізувалося.

Перші славні звершення справді титанічної лісовпорядної і лісовідновлювальної діяльності вписали в столітній літопис галузі сотні і сотні самовідданих лісівників – наших земляків, імена яких, безперечно,  житимуть в пам’яті нащадків, їхніх послідовників.

Та найбільш  яскравою зорею і для старших, і для нинішніх поколінь лісівників сяятиме життєва зоря ветерана Великої Вітчизняної війни, заслуженого лісовода Української РСР, орденоносця Івана Степановича Іжевського, котрому 10 листопада 2020 року виповнилося б сто років. Отже саме він, можна стверджувати, є ровесником Чернігівської  Губернської лісової управи.

Ростуть його ліси людям на радість…

Багато хто з колег ще добре пам’ятають цю поважну людину, котра присвятила все своє життя лісовому господарству Чернігівщини.

Напередодні свята члени редколегії часопису «Ліси Чернігівщини» побували в родині Іжевських, котра щиро поділилася  споминами і фотодокументами з життя цієї славетної людини. Висловлюємо сердечну вдячність за надані фотоматеріали в роки роботи Івана Степановича начальником об’єднання Чернігів-Ліс протягом 1966 – 1986 років. Ці фотоматеріали – своєрідний літопис корифея лісової справи.

Зі спогадів Івана Іжевського.

“Я отримав диплом – і на фронт!”

«Коли я ще школяриком був, – розповідав Іван Степанович, – до учнів часто лісник приїздив. На бричці. І кінь такий красивий у нього. І про ліс, про свою роботу цікаво розповідав сільським хлопчакам. Ну, з тих пір я вже ніким себе й не уявляв, тільки лісником. Закінчив десятирічку і поїхав до столиці – надумав вступати до Київського лісотехнічного інституту. Витримав іспити і став студентом. Тоді теж час швидко мчав – не спинити: вже рукою доторкнутися можна було до диплома, як війна почалася. Всі мрії і плани перекреслила. Наш інститут у Воронеж евакуювали. А в 42–му вручили молодим спеціалістам дипломи і – на фронт! Мені довелося воювати у військових частинах “катюш”…»

– А знаєте, – долучається до розмови з журналістами Ольга Макарівна, – як звільняли Житомирщину (і наше рідне село, і сам Житомир двічі переходили з рук в руки) Іван Степанович додому якимось дивом втрапив.   Якраз на городі  батьків літак сів, а з нього вийшов молодий бойовий офіцер. Тільки ми з ним так і не зустрілися, бо люди рятувалися, як могли. Від куль і снарядів розбігалися, переховувалися. Тоді довго в селі про цю подію гомоніли, раділи: у їхній сім’ї три сини воювали – Іван, Микола та Олександр. І всі троє з війни повернулися. Старший Іван, капітан, з двома орденами Червоної Зірки…

– На війні добра сила мене і братів захищала, – згадував далі Іван Степанович. А ще, мабуть, материнська молитва.  Якось під Тернополем знайшли бійці будинок – кілька діб я був на ногах, стомився, перепочити б. А щось так тривожно на душі, заснути ніяк не можу. Прийшов ад’ютант, удвох вибралися звідти. І буквально відразу почали бомби над головою свистіти – одна з них у цей будинок вцілила. Мою планшетку з орденською книжкою просто зрешетило. Та історій таких на фронті – на кожному кроці. У пам’яті війна і досі оживає, особливо бої на німецькій землі. Всі відчували, що до перемоги недалеко, хотілося з хлопцями дожити і прокинутися в мирі…

На Чернігівщину Іван Іжевський прибув у важкі повоєнні роки – і не сам, а з молодою дружиною. Повернувся з фронту в своє рідне Ходорково. Пішов провідати сім’ю свого однокласника і закохався в його сестру Олю. Невзабар і побралися.

Почалася багата трудова біографія Івана Степановича з ліспромгоспу в Моровську. Згодом молодого спеціаліста перевели в Остер. Був тут і головним інженером, і директором. Коли ж ліспромгоспи реорганізували, він став головним лісничим Остерського, а затим і Горбачівського лісгоспів. Днював і ночував на роботі – заготовляли і відправляли ліс: народному господарству потрібні були будівельні матеріали, відроджувалися міста і села до мирного життя. І знову вдячна пам’ять підказує…

…Якось “всюдисущого” Іжевського в Москву викликали. Колеги гадали, що сам Сталін з лісівниками буде зустрічатися. Натомість їх прийняв Маленков. Він і призначив Івана Степановича директором лісозахисної станції в Острі: країна виконувала сталінський план перевтілення природи.  «Нам виділили хорошу техніку, машини – так ми, де тільки можна, ліси висаджували. Повсюдно йшло інтенсивне обліснення: і невеличких населених пунктів, і великих міст, і водойм. Під гаслом: ліс – для людини. Це була, скажу, хоч і нелегка, але красива робота. Шкода, що ці станції ліквідували. А мене направили директором лісгоспу – уже в Прилуцький район. Там були бідні ліси. Стільки доводилося працювати, що іноді дивуюся, де лиш ті сили бралися. Мабуть, ліс і додавав життєвої наснаги. Я дуже його любив і нікому не дозволяв зрубати жодного дерева…».

– Навесні чи восени, коли йшла посадка, ми з донечками нашого батька вдома й не бачили, – додає Ольга Макарівна. – За ліс він ладен був своє життя віддати… Іван Степанович понад двадцять років очолював обласне управління лісового господарства – з початку 60-х до середини 80-х – і вивів його в число кращих в Україні.

Він вміло підбирав кадри – за принципом відданості лісу і сумлінності в роботі. Тож немало учнів Іжевського стали високопрофесійними  спеціалістами, деякі “виросли” до керівників управлінь у Чернігові, Черкасах і Полтаві. А Ольга Макарівна працювала в Чернігівському лісгоспі бухгалтером – “як нитка за голкою, так і я за чоловіком, серцем до лісових проблем прикипіла”.

Неодноразово досвідченому лісівникові пропонували перейти на роботу в столицю. Навіть заступником міністра. Але хіба ж міг Іжевський покинути свою Чернігівщину, з якою зріднився? Його не відпускали доглянуті й вирощені ним ліси.

Івана Степановича й дотепер шанобливо називають живою історією лісового господарства Сіверського краю. І це вірно.

За матеріалами часопису «Ліси Чернігівщини»