Товариство лісівників України
Ш. Руставелі, 9-А, 54
місто Київ, Україна , 01601
+38 (044) 235-23-48

Новина


01
лис

В пошуках вирубок у хащах Брустурянського ЛМГ можна побачити дрімучий ліс і поселення монахів

«Хаща - це війна», а ще «ліс - справа темна» - ці фрази жителів віддаленого гірського закарпатського села Лопухово, воно ж Лопухів, воно ж Брустури, кажуть не просто так. Жителі, як ніхто інший, знають, що насправді ховається за цими нібито простими словами. І мова йде зовсім, точніше, не завжди про ліс, гори та національні парки. Ліс - це важка і виснажлива справа, про яку не знають і не зовсім розуміють жителі міст.
    Як не дивно прозвучить, але навіть при не самих легких умовах проживання (практично всі в будинок з продуктів треба купувати - в тамтешньому гірському кліматі народить хіба що картопля, та й то дрібна, а влітку населення села збирає гриби, ягоди, лікарські рослини), 80% робочих рук з цього села так і не виїхали на заробітки - трудяться на лісозаготівлях. Вирощували та заготовляли ліс тут від самого початку заснування лісового господарства.
   Про тутешні лісозаготівлі навіть бельгійці знімали фільм, він так і називається - «Лопухово» (режисер Джара Малевез). Брустурянського лісгосп — один з найбільших в Україні (39826 гектарів лісів). До ЛМГ входять Буштинське, Груниківське, Грушівське, Нересницьке, Лопухівське, Кедринське, Плайське, Турбатське лісництва.
   Історія далекої закарпатської глибинки, в якій живуть розумні прогресивні й працьовиті люди сягає прадавніх часів. В середині XVIII століття імператриця Австро-Угорщини Марія-Терезія, яка була відома своїми менеджерськими здібностями, пообіцяла лісорубам із Верхньої Австрії райське життя десь на кінець своєї імперії. Тут були великі родовища солі і для будівництва шахт необхідно було багато дерева. 76 сімей ризикнули відправитись в тримісячну подорож за довгим заробітком, як виявилось в одну сторону. Своїм підданим її величність пообіцяла дві корови на сім’ю, засоби для будівництва будинків і революційне на той час забезпечення старості. Однак наступники імператриці про обіцянки Марії-Терезії забули.
   На зворотний шлях у людей грошей не було, прийшлося обживатись: будувати будинки, дороги. Освоєння території почалося у 1775 році з верхів’я Карпат, де бере початок річка Мокрянка. Через 40 років, у 1815 році, рухаючись по долині вниз, переселенці опинилися на розширеній частині долини. Ця місцевість привабила їх своєю красою. Побачивши навколишню красу, переселенці сказали: «це поле для королів». Саме з цього часу воно отримало назву Конігсфелд (Королівське Поле).
   По наслідках Першої світової війни територія, на якій розташоване селище Усть-Чорна та прилеглі села, перейшли до Чехословакії і були в ії складі з 1918 року по 1938 рік. Тоді ж селище отримало сьогоднішню назву - «Усть-Чорна». Нова чеська адміністрація зосередила активні зусилля для економічного і культурного розвитку краю: завозились нові технології і спеціалісти для ефективного освоєння природних багатств, розвивалась інфраструктура.
   Тоді ж на межі Тячівського і Рахівського районів була збудована легендарна «Брусилівська дорога», яку в 2017 році відновили лісівники потужного Брустурянського лісомисливгоспу, а ще й збудували нову лісову дорогу, яка допомагає і в роботі лісівників — охороні та захисту лісу від незаконних рубок та пожеж, лісозаготівлі та, відповідно, лісовідновленні, має рекреаційне значення для туристів й для місцевих, які ходять на заготівлю дикоростучих, випас овець, тощо. Свідченням тому є і великі поселення монахів, які знайшли собі домівку в лісових масивах Брустурянського лісомисливгоспу.
   «Побудована дорога має лісогосподарське призначення. Будівництво почалося в середині липня 2017 року. Мета будівництва - по-перше, з'єднати два високогірні Рахівський та Тячівський райони, по-друге, вона буде використовуватися для проведення протипожежних і лісогосподарських заходів. Роботи виконали силами лісомисливгоспу за допомогою власної техніки підприємства», - розповів директор ДП «Брустурянське лісомисливське господарство» Михайло Бігун.
   За часів Марії-Терезії ліс сплавляли по річці Брустурянка. Здивує чи ні, але експлуатація лісів часом набувала хижацький характер. Особливо багато цінної деревини йшло на будівництво плотів, на спорудження барж і човнів. Частина лісу сплавляли кругляком і збувалася на ринках Угорщини та на Балканах. Наразі ж лісівники заготовляють в рази менше деревини. І пошуках вирубок у хащах Брустурянського ЛМГ можна побачити дрімучий ліс і поселення монахів
   У 1920 році Брустури увійшли до складу Чехословаччини. За часів правління чехословацької влади тут побудували вузькоколійну залізницю до самої верхівки Карпат. Існувала вузькоколійка аж до руйнівної повені 1998 року. В угіддях Брустурянського лісомисливгоспу і зараз є залишки вузькоколійки, яка може стати національним надбанням. Оскільки вузькоколійка більше не може виконувати своїх функцій, то зараз деревину транспортують на лісовозах.
   Під час Другої світової Брустури перебували під угорської окупацією. У повоєнні роки жителі Брустурів бігли в Радянський Союз в пошуках кращого життя, а знайшли його в таборах ГУЛАГу. Трагедією обернулися воєнні часи і для євреїв, які в довоєнний час становили майже чверть населення Брустурів. У 1942 році угорські війська відправили євреїв до Німеччини, звідки ніхто так і не повернувся.
  Ще однією особливістю Брустурів є плантація модрини, яку висадили за участю тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика в 1920-х роках. Серед 100-річних дерев до сих пір зберігся пам'ятний камінь з викарбуваними датами «1918-1928».
   На території ДП «Брустурянське ЛМГ» в Кедринському лісництві є унікальна місцина – парк Масарика. Він розташований на висоті 700 м над рівнем моря на схилі в 15о у 10 кварталі, поблизу контори лісництва та гірської річки Брустурянка. Саме тут на площі 0,6 га ростуть раритетні насадження модрини польської (Larix polonica). За переказами, молодняк екзотичного дерева власноруч заклав перший президент Чехословаччини, філософ та політичний діяч Томаш Гарріг Масарик під час своєї подорожі Карпатами. Завдяки такій історичній цінності та характеристикам окремих екземплярів модрини, що дозволяють ідентифікувати все насадження як еталонне, парк здавна є гордістю та візитною карткою Кедринського лісництва.
   Наразі насадження є різновіковим, адже ростуть тут як старі дерева модрини польської – ровесники перебування Масарика на посту президента, так і різновіковий підріст. Аби зберегти історичну пам’ятку для нащадків, працівники лісової охорони разом із лісничим В. В. Золотарем приділяють особливу увагу догляду за цим угіддям. Наприкінці 2016-го вони здійснили освітлення території, де зростає молодняк модрини, вирубавши породи інших дерев і кущів. А ділянку, де переважають старі дерева, очистили від сміття. Також лісівники відновили камінь-меморіал, який встановлено на згадку про відвідини президентом цих місць, а також облаштували стежку через увесь парк.
   Одна з центральних вогнево-кулеметних точок, звідки, за словами гірського провідника з смт Усть-Чорна Юрія Костяка, у період Другої світової війни фашистські солдати повинні були обстрілювати радянські війська, якби вони вирішили наступати з цього боку: «З розповідей очевидців мені відомо, що у воєнний період гірські схили, що оточують Брустури, були заповнені угорськими вояками, які з’явилися тут у 1942 році й перебували майже до кінця війни. Околиці Лопухова вони обрали, в першу чергу, тому, що село знаходиться у центрі Карпат, а місцеві перевали Легіонів і Пантир були найзручнішими місцями для переходу радянських військових через гірський масив. Саме звідси вони найлегше змогли б розбити угорську армію, яка воювала на боці Німеччини».
   Дорогою трохи вище, увагу привертає масивна бетонна споруда, яка «світить» полупленими від часу стінами та лякає чорним отвором замість дверей. Це, як розповідають старожили, один із спостережних пунктів відомої у воєнні часи лінії Арпада, названої так на честь угорського князя: «Це була оборонна лінія, що створювалася угорськими військами в Східних Карпатах у 1943-1944 роках проти наступаючої Радянської Армії і простяглася майже на 600 кілометрів. В урочищі Кишилівське знаходиться лише незначна її частина, яка займає приблизно 5 кв. км. Лінія Арпада не була суцільною і складалася з окремих вузлів оборони. Метою військових було побудувати ефективну лінію оборони з мінімальними затратами за найкоротший строк. Будували ці укріплення зазвичай військовополонені з різних країн». У будівлі могло розміститися 8 осіб із офіцерського складу, які повинні були пильно спостерігати за навколишньою територією, аби вчасно зупинити ворога. Сюди для більшої ефективності навіть було проведено радіозв’язок, про що свідчать шматки кабелю, які де-не-де стримлять із землі.
   Частиною оборонної лінії були також і ДЗОТи (дерево-земляні оборонні точки). Один із них також знаходиться в урочищі Кишилівське. Його надзвичайно важко помітити, на що, мабуть, і розраховували будівельники, адже розташоване воно під величезним корінням смереки. У цій споруді перебували рядові солдати, які повинні були охороняти всі об’єкти на периметрі цієї частини лінії Арпада та першими приймати на себе удар у разі нападу. Однак тривалого бомбардування така споруда витримати не могла.
   Біля контори Турбатського лісництва є іменна дошка прославленого закарпатського лісоруба, чемпіона Всесвітніх змагань лісорубів у Канаді в 1967 році, Героя Соціалістичної Праці Івана Васильовича Чуси, який з діда-прадіда зберіг традиції лісогосподарювання і вже у юнацькому віці розпочав працювати на лісозаготівлях краю. Вправно оволодівши цією мужньою професією, Іван Чуса заслужив неабиякий авторитет і повагу серед широкого загалу лісозаготівельників. Адже нелегкі життєві сходинки довелося подолати йому у важкі довоєнні та повоєнні роки. Лише після визволення Закарпаття у жовтні 1944 року та довгоочікуваної перемоги він зміг реалізувати себе як наполегливий бригадир лісорубів, а згодом очолив Турбатський лісопункт колишнього Усть-Чорнянського лісокомбінату, що на Тячівщині.
    Чимало новинок запроваджував Іван Чуса на своєму лісопункті. І не лише виробничих, але й таких, які б полегшували умови праці, побуту, відпочинку, духовно збагачували лісорубів, які вахтово проживали на лісодільницях. Вивчати досвід роботи сюди приїздили численні делегації, в тому числі й із-за кордону – з Болгарії, Угорщини, Чехії, Польщі. І не випадково його як одного з найдосвідченіших лісорубів було відібрано для участі у міжнародних змаганнях лісорубів на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67», які проводилися у м. Монреалі (Канада). Тут спільно зі своїм побратимом Василем Юрійовичем Шорбаном вони вибороли чемпіонське звання і були відзначені листа-подяки від адміністратора Всесвітньої виставки. Виняткова працьовитість, людяність сприяли шанобливому авторитету Івана Васильовича як серед трудового люду, так і серед державних діячів.