Тетяна Кілічава. Історія добровільно мобілізованої працівниці лісового господарства

• Автор:  Спілка воїнів-лісівників України
  
• Загальні новини

Маємо ще одну історію від добровільно мобілізованої працівниці лісової галузі з якою поспілкувались напередодні. Тетяна Кілічава до повномасштабного вторгнення працювала у філії “Вищедубечанське лісове господарство” на Київщині. Мала посаду юрисконсультантки. Влаштувалась працювати на філію у 2017 році. Тоді, розповідає жінка, взагалі не могла подумати, що колись буде пов’язана з військовою службою.

“Займалась консультуванням працівників про чинне законодавство. Надавала допомогу з оформлення документів. Загалом звичайна офісна робота”. 

Єдине, що Тетяну пов’язувало з військом, це її чоловік - кадровий військовий. Але війна застала навіть таку родину раптово. У подружжя двоє неповнолітніх дітей - донька і син. Коли на Київщину 24 лютого 2022 року вдерлись росіяни жінка не задумуючись захотіла присвятити себе військовій службі. 

“Ходила шукала по Києву де і чим можу бути корисною. В мене взагалі ніколи не було військового квитка. Пішла в найближчий РТЦК і отримала квиток. Потім думаю, і що далі? Зброю ніколи в руках не тримала. В підсумку стала до лав Солом’янського ТРО, як і більшість тоді”.

З перших днів війни Тетяна була діловодом. Зараховувала чоловіків до військової частини. Лише за перший місяць допомогла стати до лав збройних сил України 3000 чоловікам, з них 1200 за перший день. 

“Я попросилась саме на посаду діловода. Тоді більшість пішли на передову, а оформлювати людей рук не вистачало. Роботи було багато. Але ще одне не вирішене питання - двоє неповнолітніх дітей. Чоловік в мене теж служить. Ситуація ставала все небезпечнішою. Самих залишати не можна. 16 річну доньку саму відправила до волонтерів закордон. Син був на західній”.

Діти пізніше повернулись, а от Тетяна стала відповідальним виконавцем групи персоналу штабу при одній з військових частин. Тому їздила по всій лінії фронту - Харків, Куп'янськ, Бахмут, Часів Яр. Бачила багато.  Перебуває на Донеччині і зараз. Займається стройовими наказами, пише рапорти про придатність чи непридатність військових до служби. Від Тетяни фактично залежить, хто з військової частини, до якої направили ТЦК, піде служити за спеціальністю, або ж демобілізується. 

“Були моменти, коли хотілося звільнитись. Робочий день по 16-17 годин. Важко, коли майже не бачиш своїх рідних, дітей. Чоловіка не пам'ятаю коли вже бачила, хоча відпустка в минулому році на 10 днів була. Графіки різні. Але ще важче буде залишити тут співслужбовців. Буду думати постійно, що вони там, а я тут. Вони стали моєю другою родиною”.

Після закінчення бойових дій Тетяна збирається повернутись на свою цивільну роботу в лісову галузь. Але найбільша її мрія, щоб знову вся сім'я була нерозлучною і більше ніхто не міг потурбувати їх мирне життя на вільній землі.