Товариство лісівників України

Новина


22
лис

Позивний – «Лісник»

У боротьбі за праведну справу. – У лісовому музеї, який в минулому році, в дні святкування 80-річчя Ярмолинецького лісгоспу відкрили в центральному офісі, я познайомився з розділом, присвяченим лісівникам – учасникам АТО на Донбасі. Звернув увагу, що це переважно молоді працівники підприємства.   – Вони – мої побратими, моя команда, якою пишаюся я і пишається весь лісгосп. Представники Віньковецького лісництва – лісник Володимир Мазуренок, тракторист на лісозаготівельних роботах Ігор Рембач і лісоруб Павло Колесников, лісники Ярмолинецького лісництва Руслан Гуменний і Городоцького Андрій Рудар – з кожним із них я пішов би в розвідку. У своїх підрозділах під час бойових дій продемонстрували високий патріотизм та волю до перемоги, неабияку мужність, силу, витривалість. Повернувшись до мирної праці, продовжують сумлінно трудитися, плекати діброви Поділля.
   Так сказав про молодих колег директор ДП «Ярмолинецьке лісове господарство» Іван Кирилюк, котрий теж добровільно пішов на фронт – був учасником бойових дій на Сході країни з лютого 2015 р. до березня 2016-го. Сьогодні знайомимо читачів із лісівниками, які в лавах Збройних Сил України мужньо боронили її від російських окупантів.
   «Та новорічна ніч залишиться в пам’яті назавжди». Володимир Мазуренок, лісник Віньковецького лісництва, в армії не служив. Та коли путінська Росія полізла зі своїм «руським миром» в Україну, став на захист її. «На той час, – розповів, – чоловік сестри обороняв аеропорт, ми спілкувалися з ним, коли була можливість, телефоном, і я відчув, що теж мушу йти на фронт. Твердо вирішив. На лісовому посту залишив молодшого сина Вадима, а сам звернувся до військкомату і з 1 березня 2015 р. розпочалося моє нове життя».
   Після навчальних центрів і полігонів – відправлення на Схід, у зону бойових дій. У роті радіаційно-хімічно-біологічного захисту, що входила до складу 14-ї окремої механізованої бригади, доручили ще й керувати автомобілем. Над позивним довго не задумувався – звісно, «Лісник». Нове ім’я з професії мирного часу – служінню лісу віддав 15 років. Відразу ж і на автівці акуратними буквами вивів це слово. Стояли в 2-й лінії оборони – під Кураховим, Гранітним, Мар’їнкою… Щоденним життям водія-вогнеметника і семи бійців його підрозділу, що зріднилися під кулями, стали бойові завдання. Був для молодших побратимів ледь не «шаманом» – добре орієнтувався на місцевості, знав, яке дерево можна зрізати для будівництва бліндажа, а яке залишити, щоб не оголити лісосмугу й було де сховатися від ворожого безпілотника. А ще куховарив – із простих продуктів готував страви, від яких і за вуха не відтягнеш. У години фронтового затишшя допомагав місцевим жителям лагодити будівлі, дахи, паркани після обстрілів. За благодійні справи й волонтерство був нагороджений Почесним нагрудним знаком.
   – Що запам’яталося найбільше? – перепитав. – Новорічна ніч 2016-го під Мар’їнкою. У «них» Новий рік почався на годину раніше, добре причастилися і почали «по-братськи вітати» нас, поливаючи вогнем. Отоді отримав наскрізне поранення руки. Переправили до Курахового, потім далі – за два тижні пройшов три військових шпиталі, аж до столичного, де прооперували. Медичну реабілітацію вже проходив у Хмельницькому.
   Після звільнення зі служби Володимир Іванович повернувся до родини, до внучат, до лісу, рідного обходу, яким за його відсутності сумлінно опікувався Вадим. Нині і він, і старший син Ігор трудяться в лісгоспі. Разом із батьком, захисником Вітчизни з позивним "Лісник".
   «Немає нічого сильнішого, ніж бойова фронтова дружба». Коли Володимир Мазуренок збирався від’їжджати на Донбас, на Яворівський полігон, де завершував курс підготовки, прибув мобілізований земляк і колега з Ярмолинецького лісгоспу Ігор Рембач – він працював трактористом на лісозаготівельних роботах Віньковецького лісництва. Зустрілися як рідні. Багато про що переговорили за кілька днів. Згодом Ігор подумки не раз повертався до тих розмов. «Згадував по-батьківськи теплі й щирі слова Володимира Івановича і розумів, наскільки мудрі його поради. Наслідуючи їх, не поспішав рубати з плеча, а все зважувати, старався підтримувати в усьому бойових побратимів і нічого не боятися, хоч страх на війні завжди є, особливо коли на твоїх очах гинуть близькі люди».
   Ігор Рембач має за плечима строкову службу в Харківському інституті танкових військ, але лише на фронті зрозумів, що знань, отриманих в армії, недостатньо – поповнював їх, набував практичних навичок у зоні АТО, де отримав бойове хрещення. Воював у складі 56-ї окремої мотопіхотної бригади у розвідувальній роті, керував бойовою розвідувальною машиною БРДМ-2. У яких тільки точках сектору «М» Маріупольського напрямку не довелося побувати за 15 місяців служби.
   – Найважче було переживати втрати побратимів, – згадував. – Із нашої роти троє хлопців загинули, троє були важко поранені, троє тривалий час перебували в полоні… За кожного переживав, як за рідного брата, бо відчув тоді, що немає на світі нічого сильнішого, ніж бойова фронтова дружба. Багато хто з друзів залишились у війську, підписавши контракт, бо не змогли знайти себе серед мирного життя. Підтримую з ними зв’язок. Повернувшись додому, відразу влився в рідний колектив, ближче до техніки. Робота подобається. Лікують душу колеги, родина, особливо сини і донечка, а ще – ліс…
   «На війні навчишся всього». Павло Колесников на 3 роки старший за брата Сашка, але з початком воєнних дій на Сході повістка з військ­комату прийшла молодшому. Не вагаючись, Павло попросив мобілізувати його, а не молодшого за себе, бо відчував велику відповідальність за брата: з раннього дитинства, коли трагічно загинув батько і померла від хвороб мати, жили в бабусі, яка замінила хлопцям батьків. Погодивши з військ­коматом, сказав дружині, що їде на заробітки – і вирушив боронити родину й Україну від путіністів, які посягнули на свободу його Батьківщини. У районі Авдіївки з побратимами взводу технічного забезпечення 50-ї окремої механізованої бригади евакуювали підбиті в боях танки та машини (нерідко під градом куль «сепарів»), ремонтували їх, готували до відбиття нових ворожих атак. Немало годин провів і в окопах з гранатометом.
Можна уявити, що пережила дружина, коли з часом дізналася про «роботу» коханого. Немало пережив і Павло, коли невдовзі дізнався, що все ж мобілізували молодшого брата і той через два місяці теж опинився в зоні АТО.
   Бог був милостивий до обох.
   – Я мав найменше років серед бійців роти, – скаже. – Ніколи не тримав зброї в руках, не дружив з технікою, але на війні всьому навчишся. І гранатомет освоїв, і двигуни розбирати та збирати наловчився… На фронті мріяв про мирну працю, хотілося бути десь поближче до поля, лісу… Після демобілізації доля привела до Віньковецького лісництва. Колектив прийняв як рідного, за що йому дуже вдячний. Закінчив курси лісорубів, тож маю добру роботу, маю житло, дякуючи лісгоспу. З АТО повернувся Сашко, але не довго відпочивав – тепер за контрактом служить у Хмельницькому. Каже, що у війську йому ліпше…
Що ж, нехай щастить вам, брат.
   «Орден – за вдало організовану засідку на ворога». Коли агресивний сусід, віроломний недруг, який довго рядився в личину «ми же братья», зусиллями «зелених чоловічків» підступно окупував Крим, а потім і частину Донбасу, Руслан Гуменний прийняв рішення влитися в ряди Збройних Сил. Аби разом із побратимами давати відсіч «братам», що цинічно перекладають відповідальність за початок гібридної війни на Україну, звинувачуючи її в нападі на Донбас. Три роки служив у розвідці, у полку спеціального призначення. Удостоєний високої нагороди – ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Як пояснив Руслан, за вдало організовану засідку на ворога під Краматорськом.
   – Захопили «сепарів», що готувалися із зенітно-ракетного комплексу збити наш безпілотник, а також двох журналістів, які спеціально приїхали зняти «картинку» для російського телебачення. Не вдалося – завдяки українським розвідникам.
   Після повернення з фронту Руслан Гуменний деякий час ще дослужував у військовій частині на Хмельниччині (поки не завершився контракт), а демобілізувавшись, за порадою друзів звернувся до лісгоспу. Нині він – лісник Ярмолинецького лісництва. «Робота подобається, колектив дружний, постійно відчуваю підтримку досвідчених старших колег, – підкреслив. – Живемо з батьками, виховуємо з дружиною трійко діточок».
«Разом з усіма захищав Батьківщину – і це головне». Лісник обходу № 10 Городоцького лісництва Андрій Рудар – наймолодший серед тих на підприємстві, хто брав участь у бойових діях на Сході. Після школи він вчився на облицювальника-плиточника, але за спеціальністю довго не працював – запропонували роботу в лісництві. «Хоч у родині і не було представників цієї професії, але завжди мріяв про ліс. Щось тягнуло. І раптом така пропозиція
   Три роки служіння подільському лісу – і повістка з військкомату. Спершу навчання у військовій частині Харкова, а тоді – на Донбас. Слов’янськ, Рубіжне… Служив у спецпідрозділі з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних. До обов’язків входили виїзди на взводні опорні пункти, бойові чергування вахтовим методом. Із побратимами вів спостереження за рухом ворожих колон, літаків, гвинтокрилих… Про службу багато не розповідав, наголосив лише: «Разом з усіма захищав Батьківщину – і це головне». Після демобілізації Андрій Рудар повернувся на своє робоче місце. «Ліс – це моє. Тут я вдома».
   …Нещодавно всесвітньо відомий російський піаніст Андрій Гаврилов в інтерв’ю українській газеті «День» сказав: «Події в Україні – це боротьба життя і смерті! Смерть – це Російська імперія (екс-СССР) і минулі роки лихоліття після юридичного зникнення цієї страшної злоякісної пухлини. Життя – те, що сталося на «Майдані Гідності». Паростки життя, що пробилися крізь товщу могильної плити над Російською імперією, оголили зненацька колосальну історичну правду…» Нині Україна воює на Сході зі страшним, жорстоким ворогом. Воює за праведну справу, за свою Незалежність. І вона переможе. Завдяки нашій армії, яка зміцнюється на очах. Завдяки таким мужнім воїнам, як герої нашої публікації з Ярмолинецького лісгоспу, котрі полишили родини, мирні справи і зі зброєю в руках виступили проти російських окупантів.