Пам’яті патріота українського лісу

• Автор:  Микола ПУГОВИЦЯ, “Лісовий і мисливський журнал”
  
• Загальні новини, Публікації, статті

Сьогодні, коли Товариство лісівників України відзначає своє 30-ліття від дня створення, не можемо не згадати людину, яка очолила Товариство тоді, у 1990-му - першого Голову Товариства Павла Гавриловича Вакулюка. Про нього Валерій Самоплавський сказав: «Павло Гаврилович - це честь, мораль, взірець, патріот не тільки лісу, а й України». І такої думки ті, хто його знав у житті. Сьогодні ми публікуємо статтю журналіста Миколи Пуговиці, яка публікувалася у «Лісовому і мисливському журналі». Згадаймо цього легендарного лісівника, науковця, публіциста, історика, патріота, який дуже любив ліс і Україну.

Від нас пішов Лісівник з великої літери, людина-легенда, вірний син України Павло Гаврилович Вакулюк.

Ці рядки – про морального авторитета українського лісу, про людину, яка близько до серця сприймала його болі й тривоги, що й пришвидшило відхід в інші світи. Уже звідти спостерігатиме, чи вистачить глузду в державі не підрубати під корінь, не загубити галузь.

Ці рядки – спогади автора про своє відкриття неординарної особистості і водночас слова вдячності Павлу Гавриловичу за лісові уроки, а від імені журналістського колективу «Лісового і мисливського журналу» – за багаторічну плідну співпрацю з виданням.

     Що не знайомство, то загадка

Спершу я познайомився з лісівником. Закінчивши 1951 р. Київський лісогосподарський інститут, він почав працювати на рідній Житомирщині. У Словечанському лісгоспі, куди приїхав за призначенням, зустріли залишені війною згарища. До рук потрапили пожовклі від часу спогади старого лісничого Сєви, датовані 1900-м роком: «Їдеш, а з обох боків дороги замість прекрасного лісу, що ріс тут до самого краю ще недавно, – голі, випалені сонцем вирубки. І не те сумно, що вирубки – без них не обійтися, а сумно те, що тягнуться вони і в довжину, і в ширину, і що вони безнадійні». Гололіссям з гіркотою називав рідне Полісся Сєва. Невже бути йому таким? Молодий спеціаліст не міг змиритися з цією думкою. Чи не найперший пустир, що піддався за його участю, – в Левкові: коли піднімався вітер, там пісок засипав очі не гірше, ніж у Голодному степу. За три роки приборкали невгіддя на всіх 400 га. Потім були інші посадки – на Житомирщині, Полтавщині… 1966-го року його запросили на посаду головного спеціаліста Мінлісгоспу України, а згодом доручили очолити управління лісорозведення. То був період динамічного розвитку галузі. На порушених господарською діяльністю землях створювали нові ліси, у степових безлісих районах – нові лісогосподарські підприємства. Щороку закладали по 40–45 тис. га протиерозійних насаджень, 10–15 тис. га полезахисних смуг, унаслідок чого лісистість України зросла до 14,3%. Звісно, до того поступу мав найбезпосередніше відношення наш герой – не випадково був удостоєний почесного звання Заслуженого лісівника УРСР.
Потім я познайомився з ученим. Ще працюючи у виробничій сфері, він виявив неабиякий потяг до наукової, педагогічної діяльності. Будучи прибічником ідеї необхідності творчого підходу до праці лісівника, підґрунтям якої є глибокі знання лісу, всіх компонентів лісових біоценозів, їх взаємодії та взаємозв’язку за умов інтенсивного ведення господарства, заглиблювався в наукову літературу, зіставляв пізнане з практичним досвідом. І експериментував, досліджував. Пройнявшись болями річок, що скрізь і всюди текли незахищеними, звернув погляд на швидкорослі породи, які могли б зашуміти на берегах. Надто зацікавила верба, про яку ще в Древньому Римі Пліній писав як про таку, що швидко розвивається, росте в заплавах там, де чахнуть інші породи. Виплекав півмільйона саджанців, заклав понад 30 га захисних смуг на берегах говірливих поліських річечок… Багаторічні спостереження лягли в основу дисертації про агротехніку вирощування садивного матеріалу і лісових культур білої та ламкої верби, яку захистив, одержавши вчений ступінь кандидата сільськогосподарських наук зі спеціальності «Лісові культури». На цьому наукові пошуки не закінчились. Одне за одним у видавництвах почали виходити ґрунтовні дослідження – «Зміна лісистості України з давніх часів і до наших днів», «Зміна лісистості України і перспективи її збільшення», «Ліси Київщини на скрижалях історії», «З минулого лісів України»… Використовуючи топонімічну методику, враховуючи історичні чинники, дані археології, ґрунтознавства, він довів: за доісторичного часу площа лісів України становила 26,7 млн га, а лісистість – 44%. У результаті господарської діяльності людини, надто в другій половині ХІХ ст., вона скоротилася на 17 млн га.

А тепер ще одне моє знайомство – з публіцистом. Передувало йому прочитана на одному диханні фундаментальна праця «Змійові вали» – про грандіозну оборонну споруду, зведену нашими пращурами в ІІІ–ІІ, а деяка частина навіть у УІ ст. до н.е. При будівництві далекі предки виконали не менший обсяг робіт, ніж єгиптяни при спорудженні пірамід і китайці – Великої китайської стіни. «А спитайте, – бідкався, – пересічного школяра – про піраміди, стіну знають майже всі, про наші ж Змійові вали майже ніхто…» Аби знали – скрупульозне опрацювання архівних документів, бесіди з ученими-істориками та археологами, дослідження валів під час експедицій, написання науково-популярної книги. «Історія, – скаже в одному з інтерв’ю, – така штука: копнеш, відкривається щось інше, зацікавлює, хвилює, змушує шукати далі. Робота в архівах відкрила мені такі героїчні, трагічні, донедавна замовчувані сторінки історії народу, що мимоволі говориш і пишеш про них. Так з’явилися книжки «Реабілітовані історією» (про часи комуносталінського терору), «Актуальні сторінки історії України», «Лисенківщина»… До цього далеко не повного переліку варто додати інший – книги-оповіді, книги-роздуми про рідну природу, про зеленого друга: «Ліс і людина», «Ліс – багатство країни», «Наш друг – ліс», «Роль лісу в охороні землі», «Екологія і економіка», «Дуб – священне дерево праукраїнця», написані у співавторстві «Посади дерево» та «Малі річки України»… Усього – понад 20 книг. А ще близько чотирьох сотень ґрунтовних статей у газетах, журналах, колективних збірниках…

От і розповів я про три відкриття для себе, про три знайомства. Як уже здогадався читач, усі вони стосуються однієї людини. Лісівник, учений, педагог, історик, публіцист – це Павло Гаврилович Вакулюк. Зроблене ним за роки трудової діяльності гідне подивування. Бо й трьом землянам, погодьтеся, заважко підняти той пласт, який підняв він один. І до кінця свого життя продовжував служити природі та людям.

– Як таке вдається? – запитав якось його.

– Просто мало сплю, – засміявся у відповідь. А потім продовжив: – Коли серйозно, то живу за принципом: «Учись, наче жити тобі вічно, працюй, наче завтра помреш і не встигнеш завершити початого».

     У черзі за щастям

Дитинство і юність його минули у Верхівні Ружинського району Житомирської області. У тій самій Верхівні, куди свого часу приїздив Оноре де Бальзак, де він одружився з Евеліною Ганською. До 200-річчя великого французького письменника Павло Гаврилович підготував капітальну працю «На вівтарі святої любові». Спогади ж далекої пори дитинства: невелика під соломою батьківська хата, город над річкою, друзі-однолітки. І паралельно: колективізація, розкуркулювання, голодомор, війна… В автобіографічній повісті «Важке прозріння» він напише: «Одразу після народження всі стають у чергу за щастям, але абсолютна більшість українців, які жили у ХХ столітті, своєї черги так і не дочекалися. Чи був щасливий я? Ні, не був і не міг бути, бо постійно бачив навколо себе нещасних людей не лише з точки зору матеріальних благ, а часто і духовних калік. Історія села Верхівня, де я народився і жив до 1947 року, і моя біографія можуть бути ілюстрацією до історії українського народу. Моє життя характерне для нашої епохи і типове для мого покоління…»

– У 33-му голодоморному році, – розповідав, – ще молодим помер мій батько. Мама залишилася з п’ятьма дітьми на руках – старшому, Васильку, сповнилося дванадцять, найменшенькій, Олі, ще не було і півтора року. Вона не витримала голоду – мама день у день, з ранку до ночі на роботі – захворіла й без лікарського нагляду померла в 34-му. Після смерті Олі, коли мама й Василь, який працював водовозом, ішли на роботу, а сестрички жили у тітки в сусідньому селі, я залишався в хаті і поступово звик до усамітнення. В холодну пору до семи років я не виходив з дому, бо не мав ні взуття, ні одежі. Коли пішов до школи, через це й на уроках бував через день, по черзі з сестричкою Шурою – у нас на двох були одні чоботи. Без перебільшення – кожен день мого шкільного дитинства затьмарений постійним відчуттям голоду, принизливими нестатками і, може, тому наука давалася легко, бо була відрадою, якимсь просвітком у тоскних буднях, приносила забуття серед страшної дійсності. Вчився добре. Свідчення тому – вступ до Київського лісогосподарського інституту. Силою своїх знань – і тільки! – переміг, як тепер розумію, у неймовірно великому конкурсі абітурієнтів – 17 чоловік на місце. Чому саме цей вуз? Коли хлопчаком пас худобу, на весь день опинявся наодинці з лісом. Він чарував мене своєю красою, інтригував своїми мудрими законами, змушував побожно вклонятися його кореням і кронам, відчувати свою малість і ницість перед його величністю й вічністю. Я ставав язичником, ідолопоклонником, бо ж поклявся, як наші прапращури, деревам. Тому коли закінчив десятирічку, проблеми вибору не мав. Я знав, що доля моя – ліс.

     В ім’я великої мети

Він пов’язав з лісом усе життя. Піднімаючись по службовій драбині і дослужившись до чину високого державного чиновника, несподівано для багатьох у 1977 році полишає міністерське крісло й очолює кафедру нової техніки, передової технології і комплексного ведення лісового господарства в Інституті підвищення кваліфікації керівних працівників лісового господарства. «Як так: відмовитися від солідної посади, від немалих пільг – і віддати перевагу скромній викладацькій роботі?!», – дивувалися колеги. Для нього ж той крок був добре продуманим. «В ім’я великої мети доводиться поступатися благами, – пояснить мені своє неординарне рішення. – Для мене над усе був ліс, знання про нього. Часу ж на науку не вистачало. Ґрунтовна робота вимагала закладання дослідів, заглиблення в літературу. Крім того, мав використати накопичений за роки праці в міністерстві досвід, зібраний матеріал. Мав над чим помізкувати, мав що порівняти».

– Хоч Павло Вакулюк уже понад три десятиліття не працює в управлінських структурах, але виробничники досі називають його головним лісокультурником України, – сказав мені свого часу доцент «Укрцентркадрилісу» Віталій Лукіша. – Лекції, виїзні заняття професора завжди приречені на успіх. Усіх, хто спілкувався з ним, вражали його феноменальна пам’ять, енциклопедичні знання з багатьох проблем лісового господарства та охорони довкілля, з історії України. Доповнювали портрет невтомного трудівника духовне багатство, надзвичайна скромність та інтелігентність, високі моральні якості, неабияка вимогливість до себе. «Життя коротке – треба поспішати» – таке кредо геніального Миколи Вавилова було і його кредо. Він поспішав, він намагався завершити все, що розпочав, – для вітчизняного лісівництва, для України…

Давно побачила світ і відразу ж стала настільною для багатьох працівників галузі фундаментальна праця Павла Вакулюка (у співавторстві з Валерієм Самоплавським) «Лісовідновлення і лісорозведення в рівнинних районах України» – плід багаторічних досліджень, роздумів над проблемами практичного лісівництва. Вийшли з друку і «Нариси з історії лісів України» (620 друкованих сторінок!) – автор присвятив їх світлій пам’яті дружини, інженера лісового господарства Олени Олександрівни Ліховецької, котру ніжно кохав і з котрою долав численні життєві незгоди. Насамкінець не можна не сказати, бодай, про один розділ з цієї книги: Павло Гаврилович першим серед дослідників опрацював архівні справи лісівників, розчавлених тоталітарним радянським режимом у 1930–38-х роках, навів вражаючі факти про страждання безневинних – тих, з ким пов’язане становлення українського лісівництва, формування його самобутності, нагромадження унікального у світовій практиці досвіду.

На робочому столі вченого залишився рукопис – 500-сторінковий «Довідник для інженерно-технічних працівників лісового господарства». Дякуючи екс-голові Держкомлісгоспу Миколі Тимошенку, невдовзі вийде з типографії перевидана «Історія лісового господарства України». Може, знайдуться спонсори, може, підставить свої плечі Держлісагентство – і побачить світ такий потрібний для лісівників «Довідник…», інші ненадруковані наукові праці невтомного дослідника і практика Павла Вакулюка?

«На лекціях я багато розповідав про Павла Гавриловича та його книжки студентам. Час впровадження його ідей ще попереду», – відгукнувся через Інтернет на смерть вченого професор НУБіПу Сергій Зібцев.

«Не одне покоління лісівників України виховувалося на працях Павла Вакулюка, який своїм фаховим ставленням до справи та доброзичливістю був і є прикладом для наслідування. Його книги залишаться для нащадків», – написала Олена Колодяжна з Херсонщини.

Світлій Людині –
світла пам’ять!                                            Микола ПУГОВИЦЯ,
                                                                        “Лісовий і мисливський журнал”