Пам’ять про ювіляра. Спомини лишаються жити. До сторіччя Дмитра Телішевського

• Автор:  Володимир ПРИХОДЬКО, Сергій ЦЮРИЦЬ.
  
• Загальні новини, Публікації, статті

У 1953 році у Воротневі з’явився перший рекреаційний пункт на Волині, а може й в усій Україні чи тодішньому союзі. Скоріш за все це було пов’язано зі смерті тирана і стало свідченням того, що керівництво області потребувало неформальних зустрічей, як діяти далі. І це було у перший рік приходу на Волинь Дмитра Телішевського. І, мабуть, довірливим сприйняттям його як нового керівника лісового простору, який ще частково контролювався групами УПА. До речі, у Воротнівському лісі вони діяли ще до 1956 року, що ставить певні питання для дослідників цього рекреаційного пункту. Сміливе і ризиковане рішення. Як, втім, і вся подальша діяльність Дмитра Антоновича, який змінив лісову політику України і всього тодішнього союзу.

Цей рекреаційний пункт відновив, до речі, вже у новітні часи нинішній керівник Поліського лісового офісу ДП "Ліси України" Олександр Кватирко. Він, як ніхто інший, і розвинув рекреаційну структуру волинських лісів, надавши їй своєрідного неформального дипломатичного клубу без краваток  – дискусійного майданчика, на кшталт Лондонського Гайд-Парку, де кожен може висловити свою думку і за це не зашлють на заслання. У цьому плані Дмитра Телішевського можна було би назвати "батьком" не тільки нової моделі невиснажливого і всебічного лісогосподарювання, але й – товаришування, довірливого радництва, вільнолюбства. Звісно, на той час, дозованого. Але це факт. Як і те, що найбільше до розвитку цього філософського простору у новітні часи долучилися Богдан Колісник, Василь Мазурик і Олександр Кватирко.

Можливо, й не згадали би про це, як би не телефонний дзвінок до редакції.

– Батько запрошує вас у гості! – мовив директор Волинського військового лісгоспу Віктор Максимчук. – 10 травня знаному лісоводу Дмитрові Телішевському мало б виповнитися 100 років. Мій тато хоче поділитися з вами спогадами про цього знаного у світі лісівника.

Звісно, ми з радістю прийняли це запрошення. Батько Віктора Максимчука – Василь Кіндратович, заслужений лісівник України, відома особистість серед лісівників, вже на пенсії, свого часу працював під керівництвом першого начальника Волинського обласного лісоуправління. "Волинська газета" розповідала про нього. Зараз старійшина лісоводів разом із дружиною Валентиною Іванівною мешкає у с. Звірів Луцького району. Підвезти до нього нас погодився лісничий Луцького військового лісництва Аркадій Фурс.

Біля Звірівського лісництва, у другій половині якого і мешкає його колишній лісничий з сім’єю, рясно зацвів сад, щебече птаство. 

Василь Кіндратович зустрічає нас на порозі, запрошує у дім. Дружина лісовода Валентина Іванівна – також лісівничка, багатолітня головна бухгалтерка з вищою економічною освітою, вже щось готує смачненьке. Оглядаємо дім. На стінах невеличкої квартири – роботи майстрів пензля, різьба по дереву, сімейні світлини, фото з відомими лісівниками та державними діячами, на одній із яких впізнаємо Василя Кіндратовича у товаристві Президента України Леоніда Кучми, а ще – мисливські трофеї: величезна шкура та ікла дзіка, роги козулі, оленя і зубра… 

На столі у світличці розкладені книги, листи, світлини…

 

Прикладом була Волинь

– Василю Кіндратовичу, яким був Дмитро Антонович Телішевський? Кажуть, він мав тут велику владу, високе покровительство Києва чи й самої москви… До лісівників Волині за часів його керівництва приїжджали письменники, космонавти, артисти і співаки, науковці… Звісно, і тодішня партійно-господарська номенклатура – голова Комітету лісового господарства при Раді Міністрів СРСР Г. І. Воробйов, міністри лісового господарства України, Росії і Білорусі, делегації зі всієї України і країн колишнього РЕВ…

– 10 травня Дмитру Антоновичу Телішевському виповнилося б сто років, – мовить на те Василь Кіндратович Максимчук. – Прожив він, Богу дякувати, вісімдесят дев’ять літ. У мене є деякі матеріали про нього. Дехто думає, що він набув собі авторитет завдяки високому покровительству, як це часто бувало і досі трапляється. Ні ж бо. Все здобув своєю працею і розумом. Це була надзвичайно мудра і дивовижна людина.

– Про Вас також кажуть, що Ви дивовижний чоловік.

– Дмитро Антонович, по суті, благословив мене на ратні лісові подвиги, – з тонким гумором мовить на це Василь Кіндратович. – Якось так. У 1966 році я поступив на перший курс лісотехнічного інституту у Львів. Зі ста першокурсників було чотирнадцять волинян. Серед них і я. Екзамени здав і поступив. Така ось своєрідна волинська діаспора... Привітати нас приїхав особисто начальник лісоуправління Дмитро Телішевський, мовив гарні слова і запевнив, що після закінчення інституту всіх нас прийме на роботу у 

– Василю Кіндратовичу, а яку Ви школу закінчували?

– Луцьку школу-інтернат. Що хочу сказати? Чого поліщуки йшли? На Волині тоді добра слава йшла про роботу лісівників. Зокрема, про Ківерцівський лісгосп, Цуманський, Ратнівський. Вони мали певні успіхи. Уже в 1967 році Ківерцівському лісгоспу дали орден леніна. Отже успіхи були до цього. Інфраструктура розбудовувалася, цехи, будинки. І хто керував? Дмитро Антонович. Уже на той час він тринадцять років був начальником. На Волинь часто приїжджали міністри лісового господарства, дивилися, цікавилися. Взяти Цумань, де під лісом збудували цілий житловий комплекс. Зводили також цехи, у тому числі розпилювальний, деревообробний, пізніше відкрили два паркетних, згодом почала діяти хімічна дільниця, спорудили гаражі, майстерні. Ціле селище постало. Тоді до директора лісгоспу Бойка приїхав міністр і відразу забрав начальником Київського управління лісового господарства та лісозаготівель. 

Звичайно, стратегом був Дмитро Антонович. Усе від нього залежало, він вимагав. Про це мені розказували управлінські хлопці. Він регулярно їх збирав чи щопонеділка, чи щовівторка. «Сьогодні, кажуть, йдемо за чекушками до начальника». «Які чекушки, що поналиває вам?» 

Так вони називали четвертину листка, на кожній частинці якого було розписано завдання на тиждень. 

Наступного разу начальник питав кожного, що хто зробив чи не зробив. Він мислив стратегічно. Тут нічого не скажеш. Наприклад, вже тоді йшла мова про волинську модель ведення лісового господарства. Що тут мається на увазі. Комплексне, раціональне та невиснажливе ведення господарства. І знаєте, коли він нас збирав, то ми чули таку фразу: на лісосіці має залишатися тільки шум падаючого дерева. Розумієте? Від кореня і до крони все має використовуватися. І він дійсно досягнув успіху. Я вам покажу, – наш оповідач гортає чергову брошурку з минулого століття, – щоб легше було розказувати. Отака колись вийшла в 1981 році у «Каменярі». Тоді не так просто було її видрукувати. Мусили писати на російській мові. У цій книжечці все детально розписано, що робити з деревом. Коли його зрізали, пеньки обов’язково корчували. Я тоді в Цумані робив, то за літо мав складометри пеньків. Їх підривали вибухівкою. Небезпечно було, але дотримувалися відповідної техніки безпеки. 

– На що вони йшли? 

– На скипидар, каніфоль. Якщо вам цікаво, можу дати вам почитати. Стовбури, звісно, – ділова деревина. А крона? Вона йшла на хвойну лапку. Замучували нас нею. Виготовляли хвойне борошно, а ще робили хвойні екстракти. Не знаю, чи зараз ще їх хтось робить, чи ні?

– Ще є у Володимира Олександровича Радіона, який очолює філію Маневицького ЛГ.

– У нього хвої багато, бо в нього всі насадження – майже суцільний хвойний ліс, – з розумінням мовить на це Василь Кіндратович. 

– Що ще робили? 

– Хлорофілово-каротинну пасту, різні масла. Потім появився професор Синицький і в Ківерцях, у Холоневичах і Горохові почали розводити, це експериментально було, шовкопряда дубового. А він такий ненажерливий… Тьму дубового листя звозили з усіх лісництв області в названі населенні пункти. Цей експеримент тривав кілька років. У мене зберігається фотографія отих хробаків, які лазять на листочках. Їх випробовували і розмотували ті кокони. То ж навіть дубове листя у Телішевського в ті часи вже використовувалося. Та згодом почалася розруха, той професор перестав їздити і на тому той експеримент припинився. 

Василь Кіндратович дістає ще одну книгу.

– Оце ще одна брошурочка невелика, якою я похвалюся. Її також Дмитро Антонович видав. Тут є фото і вашого покірного слуги, – відкриває книгу на потрібній сторінці з власною світлиною. – Тут я з лісником… Дивимося, як ростуть лісові культури, посаджені трактором у рядочки. Треба сказати, що контроль був на належному рівні. Працівники управління постійно перевіряли діяльність лісництв. Я навіть не думав щось приписати. Тоді жарти з цим могли закінчитися досить плачевно. Партійного відразу кликали на бюро. Після нього, – не втримується Василь Кіндратович від сміху, – «вовчий квиток» і йди шукай іншу роботу. Тож старалися працювати чесно, але робили це не з-під палки.

Дмитро Антонович вирішував життєві питання працівників галузі. По-моєму в 1966 році, я ще був студентом, радянська влада, керована партією, зробила економічну реформу, методи економічного господарювання й стимулювання. Що він зробив? Колись як було: давай вал і все. А він так: "Давай товар". Ввів фонд матеріального стимулювання. Уже можна було виплачувати премії. Пригадую, як це було. Отримуєш основну зарплату, додатково – за виконання плану лісозаготівлі, за ширпотреб (це за пеньки, які ми звозили), за хвойну лапку, за товари народного споживання (віники, прищепки), враховували і результати соцзмагання, за рубки догляду, раз у рік виплачували кошти за приживлення лісових культур. Усі кишені запхаєш грошима в касі. Розумієте, то стимул був неабиякий. Це все особисто я перейшов. Робота лісівника стимулювалася. Такий підхід був стосовно виробництва. 

Може знаєте, у Журавичах працював санаторій. Прикро за санаторій. Коли його здавали в експлуатацію, то я також поставив свій підпис на акті приймання. Мені тепер трохи гірко, що його не зберегли. Я сам родом із Журавич. Батьки розказували, що він функціонував і при Польщі. Нині там нічого нема. Ніхто не хотів ним займатися. Але ж санаторій служив людям. Віктор – мій син, який гарно грає на музичних інструментах, у старших класах бував там музичним керівником у дитячому таборі, який діяв з ініціативи лісівників та при їхній фінансовій підтримці. То вже з дев’яностих років ця історія… – зітхає. – Цей санаторій міг приймати п’ятдесят людей, але ліжок ставили не менше вісімдесяти. Бажаючих вистачало. Лісники, лісоруби сюди приїжджали, аби підлікувати хребта. Виходили здоровими, не могли надякуватися, директори лісгоспів почали їздити. Я думаю, що років двадцять назад, діяльність санаторію ще можна було відновити. Але, напевно, як кажуть зараз, мало на «лапу давали». Ну, чому, чому було його не передати? Керівництво «Проліску» просило передати цей санаторій їм під філіал. Тоді директором, може знаєте, була Валентина Касарда. І людям робота була б, і пацієнти лишилися б задоволені. Ні, як кажуть, ні сам ні гам, ні тобі не дам. 

А Дмитро Антонович докладав чимало зусиль, аби санаторій діяв. Він і в Одесу їздив, запрошував науковців тамтешніх інститутів, щоб зробили необхідні аналізи води. Але, напевно, ніхто не підтримав таких старань. Зараз винного вже не знайдеш. Ще трохи, то ніхто й не згадає, що такий санаторій діяв. 

 

Кадрова політика

– Для підтвердження наведу ще один характерний приклад. Звірівське лісництво з 1952 до 2010 року, впродовж 57 років, – наголошує, піднімаючи вказівний палець догори, – очолювали всього три лісничих: Федір Благовірний, Петро Зуб і я третій. Після мене на посту лісничого побувало 28 чоловік. Ось така цікава арифметика. І хто в цьому винний. При Дмитрові Антоновичу я пропрацював 15 років. Яка в нього була кадрова політика? Назначає мене лісничим. Найперше він цікавиться, чи є житло. Тоді воно носило назву «лісові кордони». Для лісничого та його помічника мало бути житло. За це відповідав директор лісгоспу. Він опікувався і питанням забезпечення дружини лісничого роботою. Мусив знати, хто вона за професією – бухгалтер, медик чи вчитель. Для дітей мав бути садочок та школа. Про всі ці питання мав потурбуватися директор. Я просто мав приїхати на все готове. Такий підхід був з боку начальника управління лісового господарства. Ті «лісові кордони» робили в усіх лісництвах. Житло мало бути в першу чергу. Не джипи, як зараз, а житло. Бо тепер у першу чергу мова про круті іномарки. Тоді їх заміняли коні. Вони були у всіх лісництвах. Я є їх прихильником і зараз. Я б лісничим не давав машин. Їдеш коником, понюхав, щось димить, далі їдеш – чуєш вистріл, ага вже є браконьєр, полює на кабана, ще згодом чути стукіт сокири чи роботу пилки. Видно крадій навідався до лісу. Поїдеш кіньми і за день усе побачиш. А що побачиш чи почуєш з машини – нічого. Дмитро Телішевський наголошував, що лісничий завжди має знаходитися поблизу лісництва. Колись троє лісничих з Цуманя жили в Луцьку. Хлопці, яка ж з вас робота?! Такого колись не могло бути. 

Дмитро Антонович був і стратег, і тактик. Лісівники працювали творчо та плідно. Усі ініціативи виходили від нього. Він розписував план кожному управлінця, за який той потім мав повністю відзвітуватися. 

 

Цінував підлеглих

Розповім ще один цікавий випадок про цього чоловіка. Їду зі Львова під час навчання додому, аби поповнити харчові запаси студента. В Луцьк приїхав, а до села вже нема чим добратися. Робочий день закінчився. Тоді автостанція знаходилася, де нині Волинська обласна філармонія. Йду в управління, воно ж поряд… На першому дзвінку вже і його начальника бачив. Думаю, загляну. Нікого вже нема, але бачу йде Телішевський. Зрозуміло, він мене не знав. Питає, хто такий. Кажу: "Студент… Їду зі Львова з лісотехнічного". Цікавиться, чому зайшов сюди. Відповідаю, що мушу десь перекантуватися. «Ото диван, можеш спокійно тут переспати, черговий в шість відчинить тобі двері». Хто б таке дозволив сьогодні? Подібне важко собі уявити. Отаким чуйним та людяним запам’ятався мені Дмитро Антонович.

І ще один більш пікантний випадок пригадується. Він цінував своїх підлеглих. Я працював лісничим у Цумані. Одного разу телефоную директорові мисливського товариства, тоді ним був Андрій Данилович Лукашук, аби взяти ліцензію на полювання. Хлопці ж приїдуть, треба постріляти. 

Це була п’ятниця, кінець робочого тижня. Взяв я пляшку і поїхав. Приїжджаю, бачу якісь люди ходять. Йолки-палки, куди я потрапив. Начальник відділу лісового господарства управління Іван Плотніков, начальник відділу охорони і захисту лісу управління В’ячеслав Сичов, головний мисливознавець управління Орест Король. Думаю, щось не те. Андрій Данилович каже: "Все нормально. Хлопці, трохи почекайте, зараз я мисливської ковбаси принесу. Йдем, каже, до мене в кабінет". 

Зайшли, він накрив стола. Такої пори, мовить, нікого не буде, уже темно. Ні з ким я не домовлявся, щоб хтось приїхав. Треба трохи попробувати тої ковбаси. Випили одну чарку, вже почався базар, налили другу. Через вікно побачили якась машина під’їжджає. Напевно, хтось заблудився, розмірковує Андрій Данилович. Налили третю, тільки хотіли взяти, відчиняються двері – Дмитро Антонович. Кахикнув легенько і запитує: "Я вам не помішав?"  – Ні… – дружно проказала команда і розсміялася. «Андрій, ходи зі мною». «Ребята, коментарії будут мне, – відізвався Іван Плотніков, який говорив російською. – Я усьо возьму на себя, давайте допьйом всьо». Випили третю чарку. Через хвилин десять приходить Андрій Лукашук: «Усе нормально, нічого не казав, поїхав». Хлопці вже стривожені, переживають, чи не буде розносу під час апаратної. 

Я чекаю, зателефонують, розкажуть, що там було. Згодом Андрій Лукашук мовив: "До сьогоднішнього дня ніхто нічого не знає. Нарада пройшла добре, начальник ні до кого ніяких претензій не мав". 

Таким запам’ятався Телішевський тим, хто з ним працював. До своїх кадрів він ставився дуже добре і цінував їх. Випадкова чи якась байдужа людина тоді в галузь не могла потрапити. Такі просто не приживалися. Він хотів, щоб його слухали, поважали та були справжні професіонали. Це в нього було на першому місці. Коли працюєш, маєш знати справу і ставитися до неї з душею. Отаким був Дмитро Антонович.

– Василю Кіндратовичу, а яке хобі мав Дмитро Антонович? Можливо, полюбляв полювання, бо ж більшість лісівників цим займалося, або ж рибалити чи збирати гриби?

– Мисливцем він не був… Хоч із добротною рушницею на плечі таки мусив з’являтися під час полювань за участю високого керівництва… Не знаю, чи хоч раз вистрілив у якого звіра чи качку… Втім, розповім епізод, який якось трапився із ним у Воротневі. Це не рибалка і не гриби, але пов’язане з водою. Був у нас Леонід Іванович Палажченко, міцний такий чернігівець. Каже якось: "Поїдем, Дмитре, десь покупаємось. Де можна?"

– У Гараджі. Там ставки.

 

Начальницькі забаганки 

– Ви були там, знаєте. – продовжує оповідь господар дому. – Зараз там зробили лісівничий молодіжний центр.

Їдуть вони туди. Палажченко роздягається, скочив у воду і через весь ставок пішов уплав. А погода холоднувата. Дмитро за рушник і біжить на другу сторону, щоб зустріти на іншому березі, аби не застудився, витерся…

А Палажченко за якийсь десяток метрів розвертається і поплив в іншу сторону. Попер Дмитро туди. Зумисно ж так робив. Знов не допливає пару метрів, розвертається і пливе назад…

– Для нього жарт був, а для Дмитра…

– А це сам Телішевський пригадував: "Був у нас той шахтар – перший секретар з Донецька – Семен Заїченко. Дмитро Антонович мовить: "Сказав Заіченко, потрібно десь виїхати…"

Ну, зрозуміло. Виїхали ми у Звірівське мисливське господарство, накрили стіл, поналивали чарки… А Заїченко був міцний чолов’яга. Налив собі, налив мені. Я трохи пригублю і ставлю на стіл… 

Другий раз так зробив, а Заїченко на те: "Ти що, Дмитре, завтра напишеш на мене? Чому не п’єш?" – Що ж, мушу пити. Одну, другу… Вже й настрій веселіший, випив і третю…

А далі розказує: "Просинаюся… Де я? Роздивився: дома… Глянув на годинник: "Час дня…" Чую по радіо диктор говорить: "Сьогодні відбувся розширений актив області. З великою доповіддю на ньому виступив перший секретар Семен Заїченко"… Йому хоч би що… Дмитра підпоїв, мусив випити, бо що зробиш: "Завтра напишеш на нас?". 

Василь Кіндратович дістає книги… Гортає сторінки…

– А розкажи ще про семінар у Берестянах, – нагадує чоловікові дружина Валентина, яка також всі ці роки разом з чоловіком пропрацювала у лісовій галузі і має добрі спогади про Дмитра Антоновича. Ви тоді теж так гарно все зробили у конторі. А я ж, як бухгалтер, сиджу там, вікна повідкривала, бо ж мені потрібно знати, коли вже будуть йти, щоб зустрічати. Чую йдуть, так багато їх, розмова на підвищених тонах... Думаю, вже щось сталося… Виходжу, колись так було заведено, чи бухгалтер чи хто інший виходить і доповідає, хто він, мов військовий. Доповідаю… Послухав і подобрішав враз… Лишився задоволений, заходить, усіх вітає… Він не такий був, щоб образу тримати… А до того на інженера з охорони праці кричав: "Ти хотів мене вбити… – усміхається дружина, – бо якийсь сухостій побачив…"

– То в лісі було, – доповнює дружину Василь Кіндратович. – Я детальніше розповім. Бо ж ти була у конторі, а я з усіма… Тоді було таке на Волині у мене в лісництві, що я найбільше з усіх заготовляв деревини. Тридцять тисяч кубометрів усіх рубок у мене було. Лісгоспи деякі стільки на мали. І мені дали валочну машину, що сама ріже. У нас була ЛП-2, але більш примітивна. Побачили, що вона у нас працює, через два роки дають ЛП-19. Машина екскаваторного типу, де то її знайти? – гортає сторінки книг, аби показати це диво-техніки. – Ось! Машина типу екскаватора. Вона крутилася довкола, брала дерево до 90 см у пеньку… Звісно, у нас стали проводити семінари, показувати, як вона працює… А перед тим, як розпочинати головну рубку, потрібно пройти і прибрати сухостійні дерева. Бо не знаєш коли і куди таке упаде. Ріжеш сусіднє здорове дерево, а верх сухостійного зламається і на голову впаде. І ми йдемо, а хтось із управлінців каже: "О, і сухостій не прибраний.." А Дмитро: "Де?" – Ось…

Як ми всі у коло стали, як почалося! А інженером з охорони праці був Степан Запоточний. Володимир Дем’янович Божко – головний інженер із Шацька – каже: "Степан, втікай, бо вижене…"

Він так і зробив.

 – Де інженер з охорони праці? 

"Десь є…" 

Почали шукати…  Добре, що втік, бо під гарячу руку може і вигнати… Потім, я й сам не знав і ніхто із них не знав, виявляється, що при машинній валці не треба вибирати сухостої, бо це ж машина…" Але не це головне. Далі зібрав, вже поговорили, каже до головного механіка: "Слухай, Боровий, у нас скільки лісництв? 

– 70. 

"Завтра негайно в кожне лісництво замов по такій машині". 

– Тоді таких машин дві на Україну приходило в рік… – мовить, усміхаючись Василь Кіндратович. – Він це добре знав, але щоб підбадьорити товариство, дати надію, таку вказівку дав. А Боровий, теж знаючи про це, каже: "Добре. Завтра замовлю…"

 

Людяність понад усе

– То ж начальнику не буде відмовляти…

Розсмішило це Василя Кіндратовича…

– Ось ще одне, – враз посерйознішав. – Дванадцять місяців у році. У нас було одинадцять лісгоспів. Щомісяця у кожному лісгоспі згідно зі складеним графіком проводився семінар… Обов’язково демонструють щось нове – чи техніку, чи методи роботи, догляди за лісом, лісові культури… І таке робилося. А січень, Різдвяні свята він навмисно, був же віруючою людиною, збирав до себе на підсумки. Це було або на другий день Різдва, або на Старий новий рік чи на Водохреща… Всі про це знали… Не міг поколядувати, як було прийнято в народі, то давав таку віддушину… Людяний був… Оце був керівник стратегічний і тактичний. Стратегія, зрозуміло, яка була, а тактику він виробляв залежно від того, де який начальник помінявся – обласний, зверху, у Міністерстві… Мусив ладнати і з першими секретарями райкомів… Хоч би й наш Голік – син генерала… Гоноровий, молодий…  Телішевський був із ним делікатніший… 

Такий Дмитро Антонович. Порядний чоловік. І що ще він мені казав! "Ти знаєш, за чим я жалкую? Не розгледів я багатьох працівників… Не побачив їхньої зверхності, хапальних рефлексій... А я їх просовував по таблиці… І тепер жалію. Є такі, що й зараз працюють…" 

– Різні люди трапляються…

– Багато таких не було, але все ж траплялися… І це моя найбільша моя помилка… – так казав.

– Сім’я у нього велика була?

– Дружина Телішевського – фармацевт, вона працювала в аптеці №50, на розвилці, недалеко, навпроти технікуму. І дочка лікар. А зять був завідувачем урологічного відділення Луцької міської лікарні, Мирослав Коник. Дмитро Антонович з ним мене колись і познайомив.

– Василю Кіндратовичу, дякуємо за щиру і відверту розмову… – мовимо насамкінець, але господар дому і не думає нас відпускати. 

– Бабусю, а тепер слово за тобою… – звертається до дружини, маючи на увазі, що діло йде до обіду.

 

Згадали й редактора

– А оце я вам показував? – підносить перед очі книгу Полікарпа Шафети "Обком очима редактора", відкриваючи її на потрібній сторінці. 

Починає цитувати редакторський спогад про Дмитра Телішевського: " Не всі знали про лицемірний самообман партійної моралі, і багато людей справді добровільно вступали у партію, добивалися поновлення у ній, якщо з якихось причин вилітали з партійної орбіти. З відвертими кар'єристами, або й навіть із порядними людьми, яким партквиток служив перепусткою до посади, ніяких моральних конфліктів або душевних мук у мене не було.

Наприклад, Дмитро Телішевський, начальник обласного управління лісового господарства, культурна й інтелігентна людина, так любив рідну партію, що шкодував для неї власних грошей і не платив членських внесків і гонорарів, котрі одержував за різні публікації. Хтось вислідив його за цей гріх і парткомісія підготувала на бюро персональну справу.

Клювали Телішевського розлютовано і охоче. Це було улюбленою традицією працівників партійних штабів усіх рангів – не проявляти милості до свого співбрата, котрий попався. Це пояснюється, мабуть, намаганням відвести підозріння від себе, бо неповна оплата членських внесків була дрібницею у порівнянні з тими порушеннями статуту, котрі допускали великі, середні і малі партійні керманичі.

 Отже, Телішевського скубли за всі поли відразу.

– Ти упорядкував книгу «Охотничьи сигналы»? – Микола Попов задавав питання таким чином, ніби ніколи не користувався послугами Телішевського.

– Я, – не зовсім упевнено відповів заслужений лісівник.

– А як же ти міг їх упорядкувати, – Попов рішуче атакував наляканого штрафника, – якщо ти не тільки не знаєш нот, але й співати не вмієш?

– Трохи вмію.

– Я щось не чув.

– От як буде суботник, я організую обід, вип’ємо по чарці, ви почнете, а я за вами. Тоді почуєте, – вміло викрутився від колючого запитання Телішевський.

Після Попова Володимир Блаженчук, тодішній обласний комсомольський лідер, вирішив відкрити завісу над деякими закулісними подробицями лісової біографії Телішевського.

– От в урочищі «Нечімному» я бачив таблички під деревами: цього дуба посадив поет Максим Рильський, цього – композитор Кос-Анатольський. І біля них іменний дуб ще однієї видатної людини сучасності – Дмитра

Антоновича... 

– Це правда? – строго уточнює Корж.

– Правда, але я цього не схвалюю...

Упросився тоді Телішевський, не відібрали у нього партійного квитка. І ніхто на дорікне йому, що, мовляв, був невіруючим, але хрестився. Бо мусив. Інакше і дроворубом не влаштувався б.

Але я багато разів сидів на бюро вражений, слухаючи, як люди добиваються повернення в партію, відновлення партійного стажу, знаючи, що це ні рубля не додасть до їхньої пенсії, ні на метр не розширить їхньої квартири. Це були віруючі атеїсти. І я їм заздрив, тому що у віруючої людини завжди душа спокійніша, незалежно у що вона вірить – у рай на тому світі чи в комунізм – на цьому.

Я хотів бути подібним до них, але не міг. Тому що їхнє бачення партії відрізнялося від мого так, як знімок від оригіналу. Я, звичайно, не був у бюро прихованим дисидентом, але обережним скептиком був.

– Тобі, я бачу, якщо нічого взяти для газети, абсолютно байдуже, що ми пишемо в партійних документах, – не один раз говорив Сергій Купрійчук, котрий багато років сидів поруч мене – то справа, то зліва, залежно від того, був він заввідділом обкому партії чи головою облпрофради". 

– Він не був в ладах , зрозуміло, як він любив партію… Якщо він так її любив, то зрозуміло, що і з партійним секретарем не були в контакті. Тим більше, той був будівельником… І хтось десь доніс, бо ж Телішевський книжки видавав, що він гонорари бере, а партійні внески не платить. І його розбирали на бюро обкому партії… 

– Так було. Полікарп Шафета "Обком очима редактора". А мене його дружина Галина Семенівна навчала у школі…

– Ви може знали Барановського?

– Він у Колках колись був другим чи першим секретарем…

– А потім радгоспами командував. То його колись також на бюро слухали. І Дудко Іван Сергійович зауважує: "Що в тебе непорядок, я побував там і там". А він каже: "Слухай, ти де був під час війни? У німців?А я воював. А ти снаряди робив, щоб мене збити…" І всі засміялися, і на тому закінчили бюро…

– Дмитро Антонович був надзвичайно порядною людиною, – вкотре каже заслужений лісівник України. – Ось, подивіться, з якою скромністю і тактом, будучи таким поважним пенсіонером, пише до мене. І зачитує лист Дмитра Телішевського.

 

Несподіване прохання

Вельмишановний Василю Кіндратовичу!

Трудно чужому повірити, але можете повірити мені, що з великим задоволенням пишу вам цю записку виготовити для мене на великому деревообробному  пункті, розуміється за оплату (підкреслено) 60 п. м брусків (з любої породи дерева) . Половина з яких 3Х4 см,  а друга половина 4Х5 см. – довжина довільна, але така, щоб можна було закинути в багажник а/м. – 

Маю задоволення тому, що через півтора десятка років, як мені вдалося зробити цей пункт (не дивлячись на спротив багатьох), сам звертаюсь до Вас з проханням прийняти до виконання моє замовлення, а можете повірити, що з кожним роком замовлення до вас будуть рости.

Головне збережіть  від тотального винищення лісові ресурси, що зараз має, на жаль, місце.

Я дуже радий, що маю можливість писати до таких лісничих, як Ви, цього листа, хочеться думати, що всі такі, але де там.

Зі щирістю Дмитро Телішевський.

06.09.97. 

 

Дружина Валентина Іванівна тим часом ставить на стіл страви. Чаклувала, поки ми говорили. При цьому і собі згадує: "Стільки тут пройшло відомих людей… Це вже історія… Той же Дмитро Антонович, бувало, приїде, їх нема, а він зі мною: "Постій, щось ще розкажи". Любив спілкування. Цікавився і справами у лісі, і людьми, які там працювали…

Розмову вели
Володимир ПРИХОДЬКО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.

 

 

---