Історії тих, хто першими зустріли ворога на своїй землі. Олег Вронський

• Автор:  Спілка воїнів-лісівників України
  
• Загальні новини

Олег Вронський в лісовій галузі працює вже майже 20 років у філії “Шосткинське лісове господарство” Північний лісовий офіс. У свої 24 роки пішов працювати лісорубом. Далі зростав кар’єрними сходинками. Був вальником лісу, лісником...

“Це не зовсім керівна посада, а відповідальності так само. 700 гектарів лісу висить на твоїх плечах. Слідкуєш, аби не виникало пожеж, за шкідниками. А найбільша проблема в лісі це люди, які не вміють прибирати за собою. В нас тут Десна тече і її притоки. Відпочиваючих дуже багато раніше було”

Про те що трапиться 24 лютого навіть не міг подумати. Росіян застав просто у себе під вікнами.

“Прокинувся, бо щось гримить сильно. У нас в селі дорога асфальтована. Проходить під моїм будинком. Спочатку подумав, що то фура їде. Виглянув у вікно - там російські танки”. 

У ТЦК чоловік пішов навіть не задумуючись. Як приїхав до Шостки, побачив що був далеко не першим. Стояли черги з людей, готових дати відсіч ворогу. 

“Тоді набирали людей для оборони міста, по якому вже їздили російські колони техніки. Бажаючих було так багато, що на всіх зброї не вистачило. Мені дали автомат 28 лютого. Я тоді вступив в роту охорони. Стояв на блокпостах”.

Пізніше, коли росіяни втекли з північних областей, сформували два батальйони з роти охорони, які увійшли до складу 58-ї бригади. Олега зарахували до стрілецького. І вже на початку літа 2022-го він був під Бахмутом. 

“Коли ми перший раз в'їхали в місто - там вирувало ще майже звичайне життя. Ходили люди, працювали магазини. Але ситуація постійно погіршувалась. Ми проти вагнерівців 6 місяців стояли.  До 7 російських прильотів був 1 наш виліт. Пізніше до 14 їхніх стало наших 2. Необхідної техніки дуже не вистачало. Я був зв’язківцем. В нас на перших порах не було рацій. Замість них “тапікі” - такі старі польові телефони марки ТА-57 і кабелі до нього. Потім на всю роту з’явилось 4 рації. Далі вже почали потроху забезпечувати і було 4 на взвод”. 

Зв’язківець на війні - це не людина, яка сидить за столом в офісі біля телефону, ділиться чоловік. Працювати доводилось і в окопах, і в посадках. За його плечима не тільки Бахмут, а і Куп’янськ, Лиман та інші на той час гарячі точки. 

Як і батько, боронить свою землю від ворога, його старший 23 річний син. Він підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення. Тільки-но повернувся з навчань у Німеччині і одразу на фронт. Вдома Олега чекала дружина та ще один 10 річний син. Бачив їх за весь цей час всього один раз.

“Була одна відпустка на 10 днів. Коли побачив сина - текли сльози. Я чоловік сільський, небагатослівний. Реально плакав. Жінка теж. Хотів тоді допомогти по господарству, бо самі не впораються. 10 днів пролетіло, як один. Важко потім було знову відриватись від сім’ї. Знову ці сльози та емоції”

Прослужив Олег півтора роки. Демобілізувався, бо потрібно було доглядати ще й за хворою матір’ю. Зараз він працює вже на посаді майстра лісу. Але війна назад тягне. До побратимів дзвонить чи не щодня. Вони його друга родина.