Історія воїна-лісівника Анатолія Луценка.

• Автор:  Спілка воїнів-лісівників України
  
• Загальні новини

Коли відвезли допомогу нашим воїнам-лісівникам на передову, послухали їхні історії. У кожного свій шлях, своя посада. Але їх об’єднує спільна мета - наша перемога. Цього разу розповідаємо історію воїна-лісівника Анатолія Луценка.

“Ніколи не подумав, що війна застане мене знову, і я вдруге поїду на фронт”, - ділиться воїн лісівник з Житомирщини Анатолій Луценко.

Чоловікові вже 56 років. Анатолій взяв зброю до рук зовсім юним хлопцем, коли радянське військо відправило його на війну в Афганістан. Хоч то була і не українська війна, вибору не було, розповідає чоловік. Проте отримав там професійні військові навички, які знадобилися за дуже багато років. Був навідником самохідної артилерійської установки 2С9 “Нона”, а згодом снайпером. 

За мирне життя встиг попрацювати водієм, а потім 4 роки і в лісовій галузі. До мобілізації працював у філії “Городницьке лісове господарство” Столичного лісового офісу. 

“Робив рамщиком на рамі. Різали деревину на рами, на дошки, на бруси. Така в нас була робота. Опанував її за тиждень, як прийшов у лісгосп. Приходив на 7 годину і до 15.30 працювали. Різали з 7 до 14 кубів на день. Все залежало від якості деревини. Бувало і 15 кубів”, - розповідає Анатолій.

‍У чоловіка велика сім’я - дружина, старший син, донька, онук та онука. Син пішов за стопами Анатолія і теж присвятив своє життя лісовому господарству. Але мирне життя обірвала повномасштабна війна. 24 лютого 2024 року повістку чоловікові вручили одразу, так як він має за своїми плечима бойовий досвід. Він не думаючи пішов захищати свою рідну країну у складі 30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького. 

“Я вже до пенсії готувався, але що поробиш. Свою країну нікому не віддам. Пройшов Бахмут. Важко там було. Зараз займаюсь ремонтом автотехніки і є командиром групи. Техніку привозять буквально з усіх напрямків. Привезли ЗІЛ, ми його за два дні відновили і він поїхав на позиції. Евакуатор підвозить КАМАЗи, Урали”.

Часу на вихідні і свята немає. Адже залишити наших хлопців без техніки не можна. До того ж, Анатолій навчає і новобранців, які прибувають до його підрозділу. 

“В армії кожна посада важлива. Зі мною роблять хлопці, у більшості з яких раніше не було досвіду в ремонті автотехніки. Нічого, всього навчаю і працюємо злагоджено”.

Допомагає Анатолію і рідний син, який надсилає всі необхідні деталі до зламаної техніки. Періодично збирає на це все кошти. Рідних Анатолію вдається побачити раз на 5 місяців у відпустці на 10 днів. Говорить, цього мало. Але про свою військову службу не жалкує ні разу. Це армія його рідної країни. І Анатолій робить все можливе, щоб сюди не прийшли окупанти та не відправили його онуків воювати на чужу територію за іншу країну, як самого багато років тому. 

Ми і надалі будемо спілкуватись з хлопцями на передовій, і не тільки дізнаватимемося як в них справи, а і допомагатимемо у закупівлях та будемо відвозити необхідні їм речі.