Товариство лісівників України
Ш. Руставелі, 9-А, 54
місто Київ, Україна , 01601
+38 (044) 235-23-48

Новина


20
кві

ДО 100-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ОУЛМГ

НА СКРИЖАЛЯХ ІСТОРІЇ. Вчені стверджують: не можна користуватися лісом, який виростили кілька поколінь лісівників, безпомилково вести лісове господарство і вирощувати гаї для прийдешніх поколінь без знання їхньої історії. Зокрема це стосується лісів сучасної України. У цих словах – здорова логіка. Адже відомо, що ліс – явище не тільки біологічне, географічне, економічне, а й історичне. Та й сам ліс є своєрідним і безпосереднім творцем історії. З давніх-давен ліс відігравав виняткову роль у господарському житті і побуті людей. Він давав тепло і прихисток, м’ясо і хутро, мед і віск, задовольняв потребу в деревині, використовувався для спорудження човнів, суден, кораблів…
Перші відомості про поширення лісів на Україні дають свідчення грецьких, візантійських, арабських мандрівників, письменників та істориків. Усі вони запевняють, що лісів на території України раніше було значно більше, ніж сьогодні. За часів Київської Русі вони вкривали площу приблизно 22-24 мільйони гектарів (майже в два рази більше, ніж у наші дні).
У ті ж далекі часи наші предки жили на межі лісу і степу. Ліс міг врятувати від степових грабіжників, степ приваблював широкими просторами, вільними родючими землями і буйними пасовищами. У кожнім новім розселенні українців виразно виявляється ця давня традиція. Для життя поселенців потрібні були дві стихії – ліс і вода.
Лісове господарство України пройшло три основні етапи (періоди) розвитку. У перший період – натуральне господарство – кількість лісового приросту перевищувала потребу в деревині і ліс оцінювався переважно з точки зору його побічного використання: полювання, бджільництва… Другий період починався тоді, коли з’являється можливість виготовляти і збувати продукцію лісового господарства: смолу, дьоготь, поташ, деревне вугілля… У третій період ліс набуває товарного значення, тобто включається в товарообіг, головним продуктом лісу ставала деревина.
У «Руській правді» – законодавчому збірнику ХІ-ХП століття – є згадки про тогочасні періоди розвитку лісового господарства, зокрема про мисливські інтереси і штрафні санкції до їх порушників. Володимир Мономах так оповідав про свої лови: … «У Чернігові зловив я в пущах 30 коней… Тури брали мене на роги, олень бив мене рогами, дикий кабан відірвав у мене меч з пояса…»
Уже в ті часи, як зазначав М. Грушевський в «Історії України-Руси», з’явилися «древоділи» і навіть будівельні артілі. Князь, задумавши будувати церкву чи іншу споруду, кликав старійшину древоділів. Тоді ж з’явилися мости та інші вироби «древоділів»: посуд, відра, бочки, човни…
З розвитком товарно-грошових відносин, які намітились на Україні після Люблінської унії (1569 р.), поступово занепадає полювання, рибальство, бджільництво, випас худоби. Натомість активізується рільництво, зі збільшенням населення зростає потреба в землі, і ліс, який раніше був передумовою оселення, стає на заваді землеробству. Вирубування лісів та переведення земель для сільськогосподарських угідь протягом ХVІII-ХІХ ст. призводило до зменшення лісистості регіону.
Отже, після хутра, шкіри, меду і воску із Заходу приходив попит на деревну продукцію. Водночас почали значно більше використовувати лісову продукцію і в Україні. Так починався другий період українського лісового господарювання.
Приєднання Сіверщини до Московської держави майже не позначалося на унормуванні лісогосподарського користування. Лише згодом Петро І розпочав сувору регламентацію лісокористування, щоб забезпечити насамперед потреби морського суднобудування. В цьому він наслідував законодавство західних країн. У 1701 році було заборонено розкорчовувати під поле чи сінокіс ліси, віддалені від сплавних річок ближче 30 верст.
Засновник російського флоту Петро І своїми указами (від 19.11.1703, 19.01.1704, 28.12.1717 р.р.) наказав вважати заповідними ліси, де ростуть дерева, придатні для кораблебудування, зокрема дуб, модрина і щоглова сосна. Правила про недоторканність заповідних лісів поширювались на всі дачі, незалежно від володіння ними – як на казенні, так і на приватні.
У Чернігівській губернії були обстежені ліси на площі 192379 гектарів (переважно по обидва береги Десни) для виділення заповідних корабельних гаїв. Щороку окружні управління лісами відряджали в підпорядковані їм губернії і повіти особливі партії, які до осені повинні були вести пошук і таврувати корабельні дерева.
У 1720 році вийшов наказ відмежовувати заказні корабельні ліси, а на їх кордонах через кожні п’ять верст ставили шибениці для нагадування про суворе покарання за самовільні порубки. Догляд за лісами тоді було доручено адміралтейству, а в 1722 році запроваджені посади обервальдмейстерів, на місцях – вальдмейстерів.
Прикро, але більшість радикальних розпоряджень Петра І так і залишилась на папері. Зокрема, про лісорозведення: «розводити гаї наново і сіяти поміщикам кожному в своїх дачах дубові, липові, кленові та інші зручні ліси…» Після смерті Петра Катерина І скасувала лісову адміністрацію. Отже, поступово все поверталося «на круги своя».
На Чернігівщині поширювалась лісова переробка. В лісах із піщаним ґрунтом (матеріал, потрібний для виготовлення скляної маси) виникають гути. Водночас зводяться рудні, адже лісисті простори були вкриті рудною сировиною. Тому поташні, гути скляні й рудні залізні розташовувались часом поруч. Сьогодні про існування таких підприємств нагадують хіба що назви поселень – Буда, Рудня, Гута тощо. На Чернігівщині надмірна кількість скляних заводів спричинила спустошення лісів, і на кінець XIX століття вони діяли тільки там, де не було збуту лісу.
Реформа 1861 року принесла нові клопоти і тривоги тим, хто ревно переймався турботою про ліси, про їх збереження і розвиток. Землевласники, позбувшись звичних прибутків від кріпацтва, змушені були шукати нові джерела їх поновлення. Таким вони вважали продаж лісу, якому на той час ще не склали ціни. Поміщики-магнати, не відаючи справжньої вартості лісу, часто продавали його за безцінь.
Промисловець, купуючи на 10-15 років ліс на зруб, іноді протягом одного-двох років повертав власнику сплачену суму, а потім одержував лише прибутки, знищуючи деревостани. Отже, реформа 1861 року спричинила спустошення лісів, які продавалися урочищами, островами, гаями. Оптом!
Ще в гіршому стані, ніж приватні, були ліси, що належали сільським громадам. Безладні постійні рубки («для задоволення місцевих потреб»), призводили до безгосподарності, загрозливо виснажували громадський ліс. На Чернігівщині таких лісів налічувалося тоді 54 тисячі десятин.
Отже, в ті невдячні часи ліс переважно експлуатували, часом бездумно, не приділяючи уваги його відновленню і покладаючись лише на можливості природи. Штучні насадження в широкому обсязі почали створювати лише на початку XX століття.
За даними Лісного департаменту в 1913 році державні ліси восьми українських губерній (Волинської, Київської, Чернігівської, Подільської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської) займали 1047703 гектари. Чернігівщина, зокрема, 117813 гектарів (третє місце після Волинської і Київської губерній).
Через кілька років цю статистику істотно скоригують революційні потрясіння в бентежному 1917 році. Першими декретами радянської влади всі ліси (за малим винятком) проголошувались державною власністю. Однак створити відразу належний державний порядок в лісокористуванні і взагалі в лісовій галузі було просто неможливо. Революційна ситуація, загострення класової боротьби на Україні, пекельний вихор громадянської війни висували на перший план зовсім інші завдання.
У 1919 році чернігівські ліси переходять в розпорядження новоствореного лісового комітету Губернського виконкому Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів – Чернігівгубліском. Він проголошувався єдиним органом обліку і розподілення лісних матеріалів в межах губернії. І відав усіма видами лісних розробок, деревообробкою, лісовпорядкуванням. До цього таку роботу виконували – в міру сил і можливостей – лісові відділи повітових Рад народного господарства, які були скасовані постановою колегії губліскому.
Проте губліском не справився повною мірою з покладеними на нього високими повноваженнями. Та й не міг справитись в умовах громадянської війни і жорсткої політики воєнного комунізму. А політика ця вимагала одного – безперебійного постачання палива. За всяку ціну!
Показовою в цьому плані була Постанова Ради Робітничо-Селянської оборони за підписом Ульянова-Леніна і Фотієвої. В документі «объявляется строжайший выговор Главлескому и всем гублескомам за халатное и недопустимое отношение, проявленное ими к делу проведения в жизнь постановления Совета Обороны о привлечении лесничих к лесозаготовительным работам…»
Постанова в категоричній формі конкретизує вимоги: «…к делу лесных заготовок привлекаются: все сотрудники центральных и местных лесных учреждений, лесоустроительные партии в полном составе, лесные инспектора всех наименований, лесничие, товарищи лесничих, делопроизводители и письмоводители лесничеств, культурные надзиратели, объездчики и лесники. Ни одно из указанных лиц, под страхом революционной ответственности, не может отказаться от работы ни под какими предлогами и видами!»
Кожний з них повинен виконати «норму особистої праці» – не менше п’яти кубометрів, а для осіб старше 50 років – чотири кубометри дров щомісяця незалежно від звичної основної роботи.
Таким чином губліскому нав’язувався пожежний режим роботи, за яким годі було й думати про лісовпорядкування або лісокультурні заходи. Про це ж свідчать низка архівних документів.
До губліскому надійшла ще одна категорична директива за підписом Фелікса Дзержинського. То було положення про створення надзвичайної паливно-гужової комісії при Головкомпраці. Новостворений орган ставив за мету «непосредственное руководство мобилизацией населения на лесозаготовки и другие массовые топливные работы, а также мобилизация и распределение подвод на подвоз топлива». І знову ж ці вказівки видавалися «під страхом революційної відповідальності».
На той час паралельно з губліскомом діяли і залізничні лісозаготівельні комітети – залізкоми. Вони покликані були компенсувати відсутність донецького вугілля для залізниці лісом. Діяли вони надто енергійно, рубали ліс, нехтуючи елементарними правилами лісокористування. За промовисту ілюстрацію до методів залізкомів править телеграма Троцького, надіслана в Брянськ, Орел, Чернігів: «Предлагается Гублескому не ожидая отвода лесных площадей немедленно допустить Железком, а последнему приступить согласно Постановлению Совета Обороны к рубке леса в одноверстной полосе по обе стороны железнодорожного полотна…» Спустошливий, хижацький характер вирубки лісів не зустрічав тоді належної протидії з боку органів виконавчої влади.
Весною 1920 року білополяки почали наступ на Україну, в травні захопили Київ. Губліском поспіхом евакуювався в Новгород-Сіверський. Власне, з точки зору організованості і планомірності цей переїзд важко назвати евакуацією. В звіті губліскому про роботу в 1920 році його самокритично визнали руйнівним явищем, після якого «довелося починати все з нуля»: збирати кадри спеціалістів, відновлювати потрібні зв’язки…
Поступово згасало полум’я громадянської війни та інтервенції. Проте труднощів у чернігівських лісівників не меншало.
Як відлуння буремного лихоліття в лісах почався розгул бандитизму, що серйозно ускладнювало роботу лісогосподарських підприємств. Особливо зухвалими були бандитські вилазки в Кролевецьких та Глухівських лісах (до утворення Сумської області ці та інші райони входили до складу Чернігівської губернії).
Повсюдно відчувалися згубні наслідки післявоєнної господарської розрухи, безлад у матеріальному забезпеченні та стимулюванні нелегких робіт у лісовому господарстві. З цього погляду красномовно засвідчує ситуацію тогочасна директивна вказівка: «… В связи с отсутствием денежных знаков премировать рабочих, занятых на лесозаготовках и лесозаводах, табаком, спичками, подковами и колесной мазью».
У вересні 1921 року Губліском та його центральні органи припинили існування. Натомість виникла нова адміністративно-управлінська структура, «… З метою упорядкування і поліпшення державного лісового господарства, – говорилося в Постанові Української економічної Ради, – всі ліси Республіки з наявним у них рухомим і нерухомим майном і нелісовими угіддями передаються у ведення і господарське розпорядження Всеукраїнському центральному управлінню лісами при Наркомземі УРСР».
Відповідно в губерніях створюються гублісуправління, на яких зокрема покладається «організація і проведення лісовпорядкування, встановлення правильного господарювання в лісах. До складу гублісуправління входило п’ять відділів: загальний (адміністративно-господарський), експлуатація лісів, лісовпорядкування, лісокультурний і лісомеліоративний, кошторисно-фінансовий (бухгалтерія). Надзвичайно важливо, що нова управлінська структура надавала вагомого значення і утверджувала домінуючу роль лісничих.
«Лесничий, – наголошувалось у документі, – является единственным ответственным лицом за состояние лесничества и хозяйства в нем. Он обязан: составлять предварительные сметы всех предстоящих в лесничестве работ и прилагать таковые к хозяйственному плану; составлять хозяйственный план на год вперед, руководствуясь лесоустроительными отчетами по дачах… В помощь лесничему в случае необходимости придается помощник и лесокультурный надзиратель, один или несколько, работающих под непосредственным руководством лесничего».
Піднесення ролі лісничих того часу вважалось прогресом у лісовому господарюванні. Помітного пожвавлення діяльності галузі надала нова економічна політика (НЕП), яка прийшла на зміну диктатурі політики воєнного комунізму. В районах оживають лісопереробні підприємства, в провінції активізуються новостворені лісогосподарські артілі. В Тупичеві став до ладу каніфольно-скипидарний завод, в Єліному запрацював дьогтярний завод…
Трудове життя лісників Чернігівщини повільно, але послідовно стабілізувалося. В 1940 році в області було заготовлено 435 тисяч кубометрів ділової деревини і 234 тисячі кубометрів дров. Площа під лісами займала тоді 431,5 тисячі гектарів, з них 349 тисяч га – державних лісів. Та скоро вони знову були приречені на суворе випробування.
Віроломний напад нацистської Німеччини, чорні дні окупації знову покликали лісівників боронити рідну землю, відстоювати право на гідне життя. У священній війні з підступним ворогом поруч із народними месниками мужньо боровся і ліс, про що проникливо писав поет-партизан об’єднання двічі Героя Радянського Союзу О. Федорова Микола Шеремет:
Сюди ступить боїться фріц,
Про ліс недаром ходить слава…
У сніжнім затінку ялиць
Стоять невидимі застави.
І дуб піднявся вартовим,
Гілля своє простерши низько
Чатує поряд вільха з ним,
Пильнує молода берізка.
Не підступитися ніяк…
Хіба що дошкуляють танки,
Та інколи лихий літак
Із кулемета по землянках
Розрядить стрічку навздогад .
Та й що по тім? Тут лісоград!
Два роки гітлерівської окупації завдали великої шкоди лісовому господарству Чернігівщини. На відновлення стабільної роботи лісової галузі були мобілізовані всі наявні сили. В окремих районах Чернігівщини ентузіастами відбудови виступили вчорашні партизани, які зріднилися з лісом – своїм захисником – у важку годину суворих випробувань. Партизанський командир, Герой Радянського Союзу Артозєєв, зайнявши посаду голови Новгород-Сіверського райвиконкому, організував активну лісозаготівлю для відновлення народного господарства.
На Остерській лісосплавній пристані партизани загону імені Щорса, яким командував Герой Радянського Союзу Збанацький, разом із досвідченими сплавниками прискореними темпами збивали каравани плотів з чернігівським лісом і без затримки спускали по Десні до місця призначення. Партизан, начальник Добрянської лісової дільниці Сидоренко згуртовував молодих трудівників лісу на шефську допомогу шахтарям Донбасу.
Ліс – всесоюзній кочегарці! Під таким гаслом самовіддано і невтомно трудився численний загін ентузіастів лісової ниви. Ешелони деревини з чернігівських лісів безперебійно йшли на передній край відбудови міст і сіл, підприємств і агропромислових виробництв. Життя поступово повертало в звичну довоєнну колію.
На скрижалях історії лісового господарства повоєнного періоду викарбовано ще одну пам’ятну віху. Йдеться про впровадження у життя широкомасштабної урядової програми під помпезною назвою – план «перетворення» природи. В листопаді 1949 року урядовою постановою передбачалось висадження захисних лісосмуг на всій території країни. З цією метою на Україні створювалось спочатку 14 лісозахисних станцій (ЛЗС). Перші такі ЛЗС на Чернігівщині виникли на базі Остерського лісгоспу (очолив цю роботу І.С. Іжевський) та Новгород-Сіверського лісгоспу (начальник Б.П. Федорець).
Пізніше такі станції почали працювати в Корюківці та Ріпках. Однак проіснували вони недовго. Скоро після смерті вождя народів його соратники поспіхом згорнули «геніальний план підкорення природи». А згодом забули про нього взагалі.
Варто згадати – бодай побіжно – ще одну етапну віху в історії лісового господарства. У 1979 році офіційно введено в обласну структуру управління посаду головного лісничого. Факт – значимий. Він засвідчує і утверджує пріоритетний напрямок у веденні лісового господарства, підносить істотно роль трудівника лісової ниви, як дбайливого господаря зеленого багатства країни. Першим на Чернігівщині головним лісничим став тоді заслужений лісовод України Володимир Михайлович Доценко.
Далі буде…