Наша громадська організація була створена ще до здобуття Україною незалежності. Це дуже важливо, що лісівники України проявили таку громадську ініціативу, створивши свою, незалежну від Москви структуру. І дуже важлива назва, якої нам не вистачає в цілому в Україні. В самій назві нашої громадської організації два важливих, можна сказати, коронних слова – це професійне товариство лісівників. Товариство – від слова «товариш», це друзі по професії, це ті, хто завжди підставляє один одному плече. І дуже хотілося б, щоб ця 30-річна школа, яка стоїть за спиною товариства, була підтримана не тільки громадськістю, а й управлінськими структурами галузі. Сьогодні дуже важливо згадати, хто стояв біля джерел  початку створення Товариства. В той час керівником, Міністром лісового господарства був Валерій Іванович Самоплавський, перший заступник міністра лісового господарства – Георгій Іванович Бабич, а Валерій Михайлович Брежнєв був заступником міністра, а вже з листопада напрямок промислової діяльності в той час вів Микола Васильович Колісниченко, а В.М. Брежнєв став першим заступником міністра. Науково-технічне товариство, на базі якого і створювалося Товариство лісівників, в той час очолював колишній перший заступник міністра лісового господарства України Георгій Іванович Бабич, до його створення доклав зусиль і бажання колишній заступник міністра лісового господарства Георгій Миколайович Конончук. Першим Головою товариства був професор і видатний лісівник П.Г. Вакулюк.
Сьогодні з тієї великої громади лісівників, які розпочинали цю роботу не так багато в живих залишилося ветеранів. І, важливо, подякувати тим, хто щиро переживає за галузь  - Валерій Іванович Самоплавський, Микола Васильович Колісниченко, Віктор Олександрович Червоний, Микола Максимович Ведмідь, ряд інших ветеранів, які ще працюють в галузі і в громадських організаціях і в профспілках. Докладають сил і енергії підтримуючи і захищаючи інтереси лісівників України, ведуть велику просвітницьку роботу. Зараз це дуже важливо, бо, на мою точку зору, роль громадських організацій, в першу чергу, професійних об’єднань, таких, як Товариство лісівників буде тільки наростати. У світі і, в першу чергу в Європейському Союзі, такі громадські об’єднання – це дуже серйозний фільтр при прийнятті і обговоренні всіх нормативно-правових актів, які мають відношення до професії. В окремих країнах, наприклад, у Сполучених Штатах, без таких товариств не видаються дипломи спеціалістам лісового господарства. В ряді країн Європи професійні товариства вносять пропозиції по бюджету, як наприклад, асоціація лісівників Німеччини, де Бундестаг прислуховується до рекомендацій цієї асоціації.
Коли в лютому 2018 р., я знову мав честь очолити нашу організацію, ми перше що зробили – повністю переформатували організаційну структуру, зареєстрували обласні організації як юридичні особи, асоціативними членами організації стали великі приватні компанії, встановлені правові відносини зі всіма держлісгоспами. Визначили ряд стратегічних напрямків які проводимо постійно. Провели 2 етапи розширеного IV з’їзду лісівників України, за участю делегатів всіх областей, урядовців, окремих голів ОДА і дружніх асоціацій. Рішення з’їзду доведені до всіх гілок влади. Це дозволило, в першу чергу, зупинити бажання приватизації і концесії лісів, добитися прийняття відповідного закону; звернути увагу на фінансування галузі, принаймні з’явився спецфонд в бюджеті; відбити бажання обкласти 5 % земельним податком всі ліси. Але, це ще дуже мало для того щоб повернути галузі добре ім’я та авторитет. Попереду надзвичайно багато роботи.
Саме напрямок нормативної роботи, рецензування, експертизи законодавчих ініціатив, проведення круглих столів, доведення, зміни в законодавстві мають бути першочерговими, бо професійності в законодавстві зараз дуже не вистачає. У нас дуже багато громадських організацій, представники яких ніколи не працювали на виробництві, тому вони періодично скидають перекоси то в екологічні зміни, то якісь нормативно-правові регулювання, не розуміючи, до яких наслідків це може призвести. Вони не посилюють роботу, а, навпаки, блокують роботу лісового господарства під гаслом екологізації, а фактично зупинки промислової діяльності.
І, тому зараз, як ніколи важлива єдність однодумців. Через це хотів би подякувати всім працівникам лісового господарства, які підтримують Товариство, колективам, організаціям, колегам суміжних професій, асоціаціям, щиро подякувати в переддень нашого свята, сказати, що ми робимо все на сьогодні, щоб нормативно-правова база була на належному рівні, щоб праця лісівників була захищена. Нами підготовлено цілий пакет нормативно-правових актів - це і Національна лісова політика, і стратегія розвитку лісового господарства, положення про державну і лісову охорону, проект Закону про фонд фінансування, закони про охорону лісів від пожеж, про ринок деревини. Це більше десяти нормативно-правових актів, які підготовлені лише за останні 2 роки. Деякі з них ще на обговоренні, деякі зареєстровані, Закон про інвентаризацію лісів вже розглянуто. Це великий об’єм роботи, який ми зараз виконуємо з групою експертів, науковців, які мають бажання на громадських засадах цим займатися. Ми працюємо і над державним стандартом сталого лісоуправління.
Ще один напрямок – це підтримка лісівничих професій. 
Так, конкурс вальників лісу був започаткований у 1998-му році і наша професійна команда вальників лісу регулярно бере участь у чемпіонатах світу. І це дуже важливо – виступати у різних країнах і бачити професійність і оснащення команд. За цей період ми отримали не тільки професіоналів - вальників для лісового господарства, ми отримали спеціалістів, які зараз працюють у приватному бізнесі, ми забезпечили працівників новими інструментами, які з’явилися на ринках України і світу і з яким тепер працюють наші лісівники. Зараз, навіть, згадати страшно, з якими інструментами  і у якому спецодязі працювали вальники лісу тоді, у 1998-му році, коли приїхали на перший чемпіонат України.
Ми зберегли традиції шкільних лісництв, які були започатковані дуже давно, ще у 60-х роках минулого століття. Сьогодні в Україні нараховується 560 шкільних лісництв, в яких навчають близько 12 тисяч школярів. Шкільні лісництва працюють за підтримки лісових господарств всієї країни. Ми допомагаємо готувати вчителів, розробляти методики для навчання учнів шкільних лісництв, проводимо конкурси, працюємо з засобами масової інформації для популяризації професії лісівника, допомагаємо мисливським асоціаціям з вдосконалення мисливського законодавства, підтримуємо тісні відносини з асоціаціями деревообробників.
Я думаю, що така співпраця, і це показав 4-й з’їзд лісівників, на виставці «LISDEREVMASH» у вересні 2018, коли всі асоціації підтримали нас, дуже важлива,  і що такого потужного об’єднаного лісового кластеру громадських організацій в Україні і не вистачає для спільних дій по захисту інтересів галузі. Особливо тепер, коли йде реформа уряду, коли створюються нові міністерства, коли визначаються нові керівники.
Зараз, на цьому етапі надважливо – зберегти самостійність лісового господарства, зберегти той золотий фонд професіоналів, які працюють на всіх етапах – від майстра лісу, лісничих, вальників лісу - до фахівців, які працюють в держлісгоспах та обласних управліннях, в центральному апараті, щоб наша професія набула того належного рівня, якого вона своїм професіоналізмом заслуговує.
Безумовно, ми сьогодні маємо і негативні наслідки окремих кадрових проколів, призначень, які лягли тінню на всю галузь і на роботу істинних професіоналів. В професіоналізмі і порядності більшості працівників – не має сумніву. І саме Товариство лісівників буде робити все, щоб захистити інтереси лісового господарства України і його працівників.

Валерій Іванович Самоплавський все своє життя пропрацював у лісовому господарстві, 15 років очолював його, 10 років був Головою Товариства лісівників України. Галузь знає зсередини, проблеми сприймає, як свої власні, дуже переживає за стан лісового господарства. За роки перебування В.І. Самоплавського на посаді міністра обсяги створення лісових насаджень щорічно перевищували площу зрубів стиглих лісів, на світових лісівничих форумах Україну сприймали як європейську лісову державу, насамперед за виважений, науково-обґрунтований підхід до ведення лісового господарства.

Довідка: В.І.Самоплавський: Міністр лісового господарства України (1987—1997), Голова Держкомлісгоспу України (1997-2002) народний депутат СРСР (1989-1991) народний депутат України 4-го скликання (2002-2004), Перший віце-прем'єр-міністр України (1996), Голова Товариства лісівників України (2002-2012)

   Хочу розповісти молодим людям, які не знають, що відбувалося 30 років тому. Коли існувала імперія - Радянський Союз, то у лісовому господарстві Держкомлісгоспи СРСР, лісові господарства усіх 15-ти республік жили по іншим законам, аніж жив СРСР. Наприклад, у системі призначень: у системі присвоєння, наприклад, звання полковника, Москва вирішувала – присвоювати це звання, чи ні, з Москвою погоджувалися призначення обласних начальників міліції, служби безпеки, секретарів КПРС – все це погоджувала Москва, а у системі Держкомлісгоспу ніхто нічого не погоджував – все вирішувалося на рівні республіки. І  призначення Міністра лісового господарства також вирішувалося не в Москві, а у Києві.
Коли ми були у складі СРСР, Україна була флагманом ведення лісового і мисливського  господарства, і це є факт. Чому 30 років тому виникло питання про створення такої громадської організації, як Товариство лісівників України?  Бо вона не на голому місці створювалася. Тоді було Науково-технічне товариство, і воно було досить потужне, яке очолював перший заступник Міністра лісового господарства України Георгій Іванович Бабич, легендарна особистість у лісовій галузі. 
 Я на той час вже був народним депутатом СРСР і очолював підкомітет по лісовому і мисливському господарству в екологічному комітеті Верховної ради СРСР і всі процеси, як відбувалися в Україні, я чітко бачив ззовні і тоді  виникло питання: давайте створимо громадську лісівничу організацію. Я тоді вже бачив, що роль громадських організацій повинна бути на зовсім іншому рівні. Це зараз модно: громадські ради при міністерствах, комітетах, держагентствах, а в той час цього і близько не було. І тоді виникло питання створення громадської організації. А чому назвали товариством? Бо, якщо згадати українську історію, то в нас було багато різних і культурних, і просвітницьких товариств, які зробили великий внесок у розвиток країни, тому  і вирішили обрати саме таку назву. У 1990-му його очолила людина – легенда, який пішов у вічність. Це Вакулюк Павло Гаврилович, це честь, мораль, взірець патріота не тільки лісу, він був величезним патріотом України.
 За 30 років Товариство зробило багато у плані просвітницької роботи,  популяризації професії лісівника, підтримки і відстоювання лісового господарства. Це і різні конкурси – на краще лісництво, вальників лісу, дитячого малюнка, шкільних лісництв, проводилися навчання – семінари для лісничих з обміну досвідом, наукові конференції і т.д... У роки, коли я працював і в тому числі, коли очолював Товариство, багато уваги приділялося і шкільним лісництвам, профорієнтаційній роботі, бо молодь – то майбутнє.
Варто згадати могікан  лісового господарства, які багато років працювали у Товаристві лісівників і розбудовували його  – це Мірошніков Володимир Володимирович, це Андрусишин Володимир Степанович, це лісничі в різних в областях України, багато людей, які досить гарно працювали…
На жаль, в останні роки, коли в галузі з’явилися не фахівці, не спеціалісти лісового господарства, люди випадкові і у мене складається таке враження, що вони не бачать тих величезних проблем і викликів, які сьогодні стоять перед лісовим господарством  і не мають плану організації його роботи.  В останні роки не бачу розуміння з боку керівництва галузі, не бачу розуміння в окремих областях, не тільки підтримки Товариства, а й не бачу розуміння його ролі. На жаль… Та й звідки людям, які ніколи не працювали в галузі, які не знають ані історії, ані традицій, ані звичаїв, не мають лісового духу знати і відчувати, чим живе дане товариство. І це є проблема.
 Моя думка - громадські організації повинні не обслуговувати владні структури, бути не опонентами галузі, а працювати на неї разом з керівництвом галузі задля розвитку і процвітання лісового господарства.
Хочу побажати Товариству лісівників України гарної результативної роботи на благо розвитку лісового господарства України і розуміння ролі такої професійної громадської організації, як ТЛУ  з боку керівництва галузі. 

Памяті патріота українського лісу

Сьогодні, коли Товариство лісівників України відзначає своє 30-ліття від дня створення, не можемо не згадати людину, яка очолила Товариство тоді, у 1990-му - першого Голову Товариства Павла Гавриловича Вакулюка. Про нього Валерій Самоплавський сказав: «Павло Гаврилович - це честь, мораль, взірець, патріот не тільки лісу, а й України». І такої думки ті, хто його знав у житті. Сьогодні ми публікуємо статтю журналіста Миколи Пуговиці, яка публікувалася у «Лісовому і мисливському журналі». Згадаймо цього легендарного лісівника, науковця, публіциста, історика, патріота, який дуже любив і ліс, і Україну.

Від нас пішов Лісівник з великої літери, людина-легенда, вірний син України Павло Гаврилович Вакулюк.

Ці рядки – про морального авторитета українського лісу, про людину, яка близько до серця сприймала його болі й тривоги, що й пришвидшило відхід в інші світи. Уже звідти спостерігатиме, чи вистачить глузду в державі не підрубати під корінь, не загубити галузь.

Ці рядки – спогади автора про своє відкриття неординарної особистості і водночас слова вдячності Павлу Гавриловичу за лісові уроки, а від імені журналістського колективу «Лісового і мисливського журналу» – за багаторічну плідну співпрацю з виданням.
     Що не знайомство, то загадка
Спершу я познайомився з лісівником. Закінчивши 1951 р. Київський лісогосподарський інститут, він почав працювати на рідній Житомирщині. У Словечанському лісгоспі, куди приїхав за призначенням, зустріли залишені війною згарища. До рук потрапили пожовклі від часу спогади старого лісничого Сєви, датовані 1900-м роком: «Їдеш, а з обох боків дороги замість прекрасного лісу, що ріс тут до самого краю ще недавно, – голі, випалені сонцем вирубки. І не те сумно, що вирубки – без них не обійтися, а сумно те, що тягнуться вони і в довжину, і в ширину, і що вони безнадійні». Гололіссям з гіркотою називав рідне Полісся Сєва. Невже бути йому таким? Молодий спеціаліст не міг змиритися з цією думкою. Чи не найперший пустир, що піддався за його участю, – в Левкові: коли піднімався вітер, там пісок засипав очі не гірше, ніж у Голодному степу. За три роки приборкали невгіддя на всіх 400 га. Потім були інші посадки – на Житомирщині, Полтавщині… 1966-го року його запросили на посаду головного спеціаліста Мінлісгоспу України, а згодом доручили очолити управління лісорозведення. То був період динамічного розвитку галузі. На порушених господарською діяльністю землях створювали нові ліси, у степових безлісих районах – нові лісогосподарські підприємства. Щороку закладали по 40–45 тис. га протиерозійних насаджень, 10–15 тис. га полезахисних смуг, унаслідок чого лісистість України зросла до 14,3%. Звісно, до того поступу мав найбезпосередніше відношення наш герой – не випадково був удостоєний почесного звання Заслуженого лісівника УРСР.
Потім я познайомився з ученим. Ще працюючи у виробничій сфері, він виявив неабиякий потяг до наукової, педагогічної діяльності. Будучи прибічником ідеї необхідності творчого підходу до праці лісівника, підґрунтям якої є глибокі знання лісу, всіх компонентів лісових біоценозів, їх взаємодії та взаємозв’язку за умов інтенсивного ведення господарства, заглиблювався в наукову літературу, зіставляв пізнане з практичним досвідом. І експериментував, досліджував. Пройнявшись болями річок, що скрізь і всюди текли незахищеними, звернув погляд на швидкорослі породи, які могли б зашуміти на берегах. Надто зацікавила верба, про яку ще в Древньому Римі Пліній писав як про таку, що швидко розвивається, росте в заплавах там, де чахнуть інші породи. Виплекав півмільйона саджанців, заклав понад 30 га захисних смуг на берегах говірливих поліських річечок… Багаторічні спостереження лягли в основу дисертації про агротехніку вирощування садивного матеріалу і лісових культур білої та ламкої верби, яку захистив, одержавши вчений ступінь кандидата сільськогосподарських наук зі спеціальності «Лісові культури». На цьому наукові пошуки не закінчились. Одне за одним у видавництвах почали виходити ґрунтовні дослідження – «Зміна лісистості України з давніх часів і до наших днів», «Зміна лісистості України і перспективи її збільшення», «Ліси Київщини на скрижалях історії», «З минулого лісів України»… Використовуючи топонімічну методику, враховуючи історичні чинники, дані археології, ґрунтознавства, він довів: за доісторичного часу площа лісів України становила 26,7 млн га, а лісистість – 44%. У результаті господарської діяльності людини, надто в другій половині ХІХ ст., вона скоротилася на 17 млн га.

А тепер ще одне моє знайомство – з публіцистом. Передувало йому прочитана на одному диханні фундаментальна праця «Змійові вали» – про грандіозну оборонну споруду, зведену нашими пращурами в ІІІ–ІІ, а деяка частина навіть у УІ ст. до н.е. При будівництві далекі предки виконали не менший обсяг робіт, ніж єгиптяни при спорудженні пірамід і китайці – Великої китайської стіни. «А спитайте, – бідкався, – пересічного школяра – про піраміди, стіну знають майже всі, про наші ж Змійові вали майже ніхто…» Аби знали – скрупульозне опрацювання архівних документів, бесіди з ученими-істориками та археологами, дослідження валів під час експедицій, написання науково-популярної книги. «Історія, – скаже в одному з інтерв’ю, – така штука: копнеш, відкривається щось інше, зацікавлює, хвилює, змушує шукати далі. Робота в архівах відкрила мені такі героїчні, трагічні, донедавна замовчувані сторінки історії народу, що мимоволі говориш і пишеш про них. Так з’явилися книжки «Реабілітовані історією» (про часи комуносталінського терору), «Актуальні сторінки історії України», «Лисенківщина»… До цього далеко не повного переліку варто додати інший – книги-оповіді, книги-роздуми про рідну природу, про зеленого друга: «Ліс і людина», «Ліс – багатство країни», «Наш друг – ліс», «Роль лісу в охороні землі», «Екологія і економіка», «Дуб – священне дерево праукраїнця», написані у співавторстві «Посади дерево» та «Малі річки України»… Усього – понад 20 книг. А ще близько чотирьох сотень ґрунтовних статей у газетах, журналах, колективних збірниках…

От і розповів я про три відкриття для себе, про три знайомства. Як уже здогадався читач, усі вони стосуються однієї людини. Лісівник, учений, педагог, історик, публіцист – це Павло Гаврилович Вакулюк. Зроблене ним за роки трудової діяльності гідне подивування. Бо й трьом землянам, погодьтеся, заважко підняти той пласт, який підняв він один. І до кінця свого життя продовжував служити природі та людям.

– Як таке вдається? – запитав якось його.

– Просто мало сплю, – засміявся у відповідь. А потім продовжив: – Коли серйозно, то живу за принципом: «Учись, наче жити тобі вічно, працюй, наче завтра помреш і не встигнеш завершити початого».
     У черзі за щастям
Дитинство і юність його минули у Верхівні Ружинського району Житомирської області. У тій самій Верхівні, куди свого часу приїздив Оноре де Бальзак, де він одружився з Евеліною Ганською. До 200-річчя великого французького письменника Павло Гаврилович підготував капітальну працю «На вівтарі святої любові». Спогади ж далекої пори дитинства: невелика під соломою батьківська хата, город над річкою, друзі-однолітки. І паралельно: колективізація, розкуркулювання, голодомор, війна… В автобіографічній повісті «Важке прозріння» він напише: «Одразу після народження всі стають у чергу за щастям, але абсолютна більшість українців, які жили у ХХ столітті, своєї черги так і не дочекалися. Чи був щасливий я? Ні, не був і не міг бути, бо постійно бачив навколо себе нещасних людей не лише з точки зору матеріальних благ, а часто і духовних калік. Історія села Верхівня, де я народився і жив до 1947 року, і моя біографія можуть бути ілюстрацією до історії українського народу. Моє життя характерне для нашої епохи і типове для мого покоління…»

– У 33-му голодоморному році, – розповідав, – ще молодим помер мій батько. Мама залишилася з п’ятьма дітьми на руках – старшому, Васильку, сповнилося дванадцять, найменшенькій, Олі, ще не було і півтора року. Вона не витримала голоду – мама день у день, з ранку до ночі на роботі – захворіла й без лікарського нагляду померла в 34-му. Після смерті Олі, коли мама й Василь, який працював водовозом, ішли на роботу, а сестрички жили у тітки в сусідньому селі, я залишався в хаті і поступово звик до усамітнення. В холодну пору до семи років я не виходив з дому, бо не мав ні взуття, ні одежі. Коли пішов до школи, через це й на уроках бував через день, по черзі з сестричкою Шурою – у нас на двох були одні чоботи. Без перебільшення – кожен день мого шкільного дитинства затьмарений постійним відчуттям голоду, принизливими нестатками і, може, тому наука давалася легко, бо була відрадою, якимсь просвітком у тоскних буднях, приносила забуття серед страшної дійсності. Вчився добре. Свідчення тому – вступ до Київського лісогосподарського інституту. Силою своїх знань – і тільки! – переміг, як тепер розумію, у неймовірно великому конкурсі абітурієнтів – 17 чоловік на місце. Чому саме цей вуз? Коли хлопчаком пас худобу, на весь день опинявся наодинці з лісом. Він чарував мене своєю красою, інтригував своїми мудрими законами, змушував побожно вклонятися його кореням і кронам, відчувати свою малість і ницість перед його величністю й вічністю. Я ставав язичником, ідолопоклонником, бо ж поклявся, як наші прапращури, деревам. Тому коли закінчив десятирічку, проблеми вибору не мав. Я знав, що доля моя – ліс.
     В ім’я великої мети
Він пов’язав з лісом усе життя. Піднімаючись по службовій драбині і дослужившись до чину високого державного чиновника, несподівано для багатьох у 1977 році полишає міністерське крісло й очолює кафедру нової техніки, передової технології і комплексного ведення лісового господарства в Інституті підвищення кваліфікації керівних працівників лісового господарства. «Як так: відмовитися від солідної посади, від немалих пільг – і віддати перевагу скромній викладацькій роботі?!», – дивувалися колеги. Для нього ж той крок був добре продуманим. «В ім’я великої мети доводиться поступатися благами, – пояснить мені своє неординарне рішення. – Для мене над усе був ліс, знання про нього. Часу ж на науку не вистачало. Ґрунтовна робота вимагала закладання дослідів, заглиблення в літературу. Крім того, мав використати накопичений за роки праці в міністерстві досвід, зібраний матеріал. Мав над чим помізкувати, мав що порівняти».

– Хоч Павло Вакулюк уже понад три десятиліття не працює в управлінських структурах, але виробничники досі називають його головним лісокультурником України, – сказав мені свого часу доцент «Укрцентркадрилісу» Віталій Лукіша. – Лекції, виїзні заняття професора завжди приречені на успіх. Усіх, хто спілкувався з ним, вражали його феноменальна пам’ять, енциклопедичні знання з багатьох проблем лісового господарства та охорони довкілля, з історії України. Доповнювали портрет невтомного трудівника духовне багатство, надзвичайна скромність та інтелігентність, високі моральні якості, неабияка вимогливість до себе. «Життя коротке – треба поспішати» – таке кредо геніального Миколи Вавилова було і його кредо. Він поспішав, він намагався завершити все, що розпочав, – для вітчизняного лісівництва, для України…

Давно побачила світ і відразу ж стала настільною для багатьох працівників галузі фундаментальна праця Павла Вакулюка (у співавторстві з Валерієм Самоплавським) «Лісовідновлення і лісорозведення в рівнинних районах України» – плід багаторічних досліджень, роздумів над проблемами практичного лісівництва. Вийшли з друку і «Нариси з історії лісів України» (620 друкованих сторінок!) – автор присвятив їх світлій пам’яті дружини, інженера лісового господарства Олени Олександрівни Ліховецької, котру ніжно кохав і з котрою долав численні життєві незгоди. Насамкінець не можна не сказати, бодай, про один розділ з цієї книги: Павло Гаврилович першим серед дослідників опрацював архівні справи лісівників, розчавлених тоталітарним радянським режимом у 1930–38-х роках, навів вражаючі факти про страждання безневинних – тих, з ким пов’язане становлення українського лісівництва, формування його самобутності, нагромадження унікального у світовій практиці досвіду.

На робочому столі вченого залишився рукопис – 500-сторінковий «Довідник для інженерно-технічних працівників лісового господарства». Дякуючи екс-голові Держкомлісгоспу Миколі Тимошенку, невдовзі вийде з типографії перевидана «Історія лісового господарства України». Може, знайдуться спонсори, може, підставить свої плечі Держлісагентство – і побачить світ такий потрібний для лісівників «Довідник…», інші ненадруковані наукові праці невтомного дослідника і практика Павла Вакулюка?

«На лекціях я багато розповідав про Павла Гавриловича та його книжки студентам. Час впровадження його ідей ще попереду», – відгукнувся через Інтернет на смерть вченого професор НУБіПу Сергій Зібцев.

«Не одне покоління лісівників України виховувалося на працях Павла Вакулюка, який своїм фаховим ставленням до справи та доброзичливістю був і є прикладом для наслідування. Його книги залишаться для нащадків», – написала Олена Колодяжна з Херсонщини.

Світлій Людині –
світла пам’ять!                                           

Микола ПУГОВИЦЯ, “Лісовий і мисливський журнал”