ГОЛОВНИЙ ЛІСНИЧИЙ — ЯК ГОСПОДАР У САДИБІ, ВСЯ РОБОТА ПРОХОДИТЬ ЧЕРЕЗ ЙОГО РУКИ

• Загальні новини

Той, хто любить паростки кленові, Хто діброви молоді ростить, Сам достоїн людської любові, Бо живе й працює — для століть! (М. Рильський, «Ліс»)

   Хоч і написаний цей вірш ще минулого століття, та актуальності не втрачає і сьогодні. Адже стосується людей хоч і непростої, зате чи не найблагороднішої на сьогодні у світі професії — лісничих. Людей, від діяльності котрих залежить не просто майбутнє планети, а навіть життя і здоров’я кожного з нас сьогодні. Бо без лісу, відтак чистого повітря, неможливе життя на Землі взагалі.
   І, якщо бути лісничим — місія у житті почесна й відповідальна, то головним лісничим — відповідальніша в рази. Знайомтесь: головний лісничий ДП «Переяслав-Хмельницький лісгосп» Володимир Павлик.
Усе своє професійне життя — а це 34 роки, з яких лише головним лісничим двадцять — він присвятив лісовій галузі. Переконаний: щоб почуватися справді Людиною, потрібно, аби у твоєму серці була велика-велика любов: «Без цього, повірте, ніяк. І потім, як би ти не схотів, — підкреслює Володимир Омелянович, — а змінити цю професію на іншу вже ніколи не зможеш. Любов до природи, лісу, якщо вона вже є, то вона — на все життя. Вічна.
   Є у нашій професії люди, котрі передають цю любов із покоління в покоління. І тоді вже їхні діти, онуки успадковують не лише цю любов, а і професію. Я знаю не одне покоління таких пречудових працівників нашої галузі. Адже визначну роль у становленні кожної людини відіграє оточення, яке й закладає перші зернятка хисту та навичок, плекає любов до праці та поваги до людей».

                       Професія життєвої мудрості

   У нього ж — власна історія цієї безмежної невимовної любові. Ще семикласником часто ходив у ліс, спостерігав за роботою лісокультурниць, бригад, які підрізають дерева, допомагав садити молоденькі саджанці майбутнього лісу:
   «Цю професію я полюбив іще з дитинства. У нас було шкільне лісництво, часто спілкувався з лісниками (зараз уже такої посади немає — нині це майстри лісу). Родом же я зі Львівщини, де чудова природа, чарівні краєвиди, Карпати... І все це вкупі дало дуже могутній такий поштовх стати саме лісничим.
   Адже вони ж іще — завжди у кашкетах, при пагонах, ідеально відпрасованій формі. Сила відчувалася в усьому, впевненість, розваженість. За життєву мудрість лісника раніше у селі люди дуже поважали. Та й із ними цікаво було спілкуватися завжди. Адже в нашій галузі завжди працювали люди, у яких щира душа і відкрите серце. Для них дерева навіть не просто живі істоти, а друзі. Це нам здається, що вони німі й нічого не говорять... А вони промовляють до нас щоразу, їх просто потрібно розуміти. Душею відчувати, серцем. Чути, вслухатися. І тоді можна зрозуміти, коли тому дереву болить…
   Так усі ці фактори разом із любов’ю до самого лісу зробили з мене лісівника. Бо себе без лісу уявити не можу: ліс — моє життя, натхнення, він має особливу силу для мене...».

                       Передусім — це відродження лісу

   Тож, коли постало питання «Що ж робити далі?», Володимир Павлик пішов навчатися за покликом серця. Спочатку — у Лубенському лісному технікумі за спеціальністю «Лісове господарство», закінчивши його, вступив до сільгоспакадемії за тією ж спеціальністю. Успішно її закінчивши, отримав кваліфікацію інженера лісового господарства.
   Ще навчаючись у технікумі, розпочав трудову діяльність майстром лісу Великоплосківського спецлісництва Великоплосківської лісо-меліоративної станції на Одещині, де створювали лісопосадки, лісозахисні смуги в балках, щоб не допустити подальшого руйнування земель.
   За два роки вже був майстром лісу та помічником лісничого Клавдієвського лісництва. З 1985 року розпочав роботу у ДП «Переяслав-Хмельницький лісгосп». Спочатку — майстром лісу, за два роки — вже старшим інженером лісових культур. І лише у 1998 році був призначений в.о. головного лісничого.
   Головний лісничий — професія для людей сильної волі, мужності та завзятості. І, як це не пафосно звучить, жертовності. І це не просто «права рука» директора, а людина, котра координує і забезпечує життєдіяльність всіх підпорядкованих їй лісництв, у тому числі — виконання плану з відтворення лісів, раціональне ведення господарства, технічне оснащення, охорону та захист лісів, раціонального використання лісового фонду.
   А ДП «Переяслав-Хмельницький лісгосп» — господарство не маленьке, розташоване на території чотирьох районів: Баришівського, Згурівського, Яготинського та Переяслав-Хмельницького. Загалом займає площу 16178 га та об’єднує п’ять лісництв: Березанське, Студениківське, Помоклівське, Переяславське, Стовп’язьке.
   У підпорядкуванні головного лісничого — 93 працівники, з них 45 — лісової охорони, на яких припадає головне навантаження: «Ми не маємо ні дня, ні ночі, ні вихідних, — коментує Володимир Павлик, — в нас часто ненормований робочий день, і навіть виїхати ми не маємо права нікуди влітку, бо все це пов’язано з охороною лісу. Хоча люди чомусь у своїй переважній більшості думають, що працівники лісового господарства займаються лише заготівлею деревини. Але, якби ми лише вирубували і не поновляли насадження, то в нас тут уже давно була б пустка.
   Фронт робіт у нас доволі широкий. Це і раціональне використання лісових ресурсів, і охорона лісів від пожеж, і відтворення лісів — це взагалі те, що у нас нині стоїть на першому місці. І суцільні санітарні рубки, і рубки загального користування ми відразу намагаємося засіювати й засаджувати. Це ж — основа з основ. Узагалі, таких у нас небагато — десь до 60 га. І посадити ми повинні не просто молоді насадження, а стійкі до шкідників, і ми з цим завданням справляємося.
   Ми самі збираємо насіння, самі виробляємо його і самі ж висіваємо, щоб воно було стійке. Насіння стараємося зібрати тільки селекційне, генетично стійке. А щоб його отримати, запрошуємо науковців, які нам у цьому дуже допомагають. Ми ж не можемо самі — що придумали, те й зробили — ми чітко дотримуємося всіх рекомендацій і законом прописаних норм.
   При чому, на кожен зруб складаються: детальний проект лісових культур, де вказано лісництво, квартал, виділ, площу, головну породу, тип лісорослинних умов, спосіб посадки, кількість запланованого садивного матеріалу, а також схема змішування культур задля підвищення стійкості насаджень до несприятливих умов, шкідників і катаклізмів».
   Фактично 70% площ лісів підприємства займають соснові насадження. Хоча й перемежованих із листяними деревами, щоб збагачувався лісовий фонд. Тільки цього року вже засаджено 60 га сосною, ясенем і дубом у всіх п’яти лісництвах.
   Причому, всі саджанці було вирощено у власих розплідниках. Цей процес доволі тривалий. У лісгоспі на території Студениківського лісництва є спеціалізована сушарка. Звідси насіння відправляємо на три розплідники Стовп’язьке, Березанське та Студениківське. Там вирощуються однорічні саджанці, які потім висаджують на всій території лісництва. А кілька років тому, наприклад, у Студениківському лісництві було створено парк-дендрарій, де було висаджено близько 3,5 тис. дерев і кущів, навіть магнолії.
   Лісовідновлення — тривалий і клопіткий процес, що розпочинається ще від збору насіння часто у важкодоступних місцях, потім — його висушування у спеціально підготовлених приміщеннях (сушилках) із дотриманням необхідного режиму.
   Потім із добутого насіння формується партія, з якої відбирається середній зразок, який відправляють на дослідження до лісонасіннєвої лабораторії для визначення посівних властивостей. Після чого його висівають у розсадниках. А, коли сіянці зійдуть, цілісінький рік за ними доглядають, мов за малими дітками. Слідкуючи, щоб і не хворіли, і води та тепла отримували достатньо… І лише коли належним чином підростуть, їх висаджують на відведених площах.

             Без поваги до людей лісничим не станеш

   Володимир Омелянович — коректний і уважний до людей, сам користується їхньою повагою. Для нього саме людський ресурс — найцінніший. І вже з висоти власної життєвої мудрості знає: головні професійні навички можна отримати лише з досвідом — цьому в жодному університеті не навчать. Тому найкраща школа — це брати участь у всіх лісових роботах: і зборі насіння, й охороні лісу, посадці насіння… Теорія — то теорія, а от практичні навички — безцінний досвід. Хоча, як на нього, технічний процес значно спрощує роботу. Наприклад, якщо раніше площі відміряли вручну, то тепер завдяки GPS і відповідним комп’ютерним програмам, усе набагато простіше:
   «Молодь, котра до нас приходить на роботу, ми намагаємося навчити на практиці всьому. Я завжди в таких випадках згадую свого наставника, котрий завжди мені говорив: «Синок, не переживай, я тебе всього навчу». Отак і ми. На жаль, не всі молоді люди у нас затримуються — з різних причин — то важко, то зарплата мала — але точно знаю: якщо вже п’ять років пропрацював, то лишиться працювати й далі. По-іншому просто не буває. Але, як би там не було, ми намагаємося працювати гідно, з повагою до людей і для людей».
   Та, на жаль, саме люди, для котрих всі свої знання, вміння та душу вкладає Володимир Павлик, часто його й засмучують саме своїм недбальством у ставленні до природи: «Хоч щороку й прибираємо в лісі, знаходяться ті, хто продовжує його засмічувати, не піклуючись ні про ліс, ні про те, як почуватимуться інші люди, котрі прийдуть туди відпочивати.
   Та й сміття — це не єдина проблема, із якою ми стикаємось у повсякденному житті. Люди не завжди замислюються над тим, якої непоправної шкоди можуть завдати їтим же кинутим недопалком лісу. А наслідки бувають дуже жахливими, особливо у сильну спеку. Мені приходилося не раз брати участь у гасінні таких масштабних пожеж, то це дійсно величезна катастрофа. І не тільки для лісу, а й для людей. Ми постійно займаємося профілактично-попереджувальними заходами, але скажу, що часто буває так, що зі 100 чоловік 98 зрозуміє і все зробить правильно, а у двох — пролетить мимо вух. Не достукаєшся до їхнього серця — можуть наробити біди.
   А коли у лісі вирує пожежа, все навантаження в такому випадку припадає саме на нас. Це ж не те, що раніше, коли при всіх колгоспах були пожежні машини — на сьогодні колгоспи ліквідовані, пожежних машин — одна-дві, та й то у місті, і все. Тому маємо власні пожежні автомобілі: два — у Переяславі, один — у Березані.
   Додатково у кожному лісництві самотужки зроблено саморобні агрегати для гасіння пожеж. Для цього на одноосних причепах встановили ємності із водою та мотопомпи. В разі загорання вони першими прибувають до місця і розпочинають гасіння вогню. У нас також є оглядові майданчики із відеоспостереженням за лісом, завдяки чому по радіусу ми бачимо кожен свою територію до 40 км із кожного лісництва».
   Переконаний: виправити ситуацію на майбутнє можна, коли любов до природи виховувати у дітей змалечку: «Найдієвіший шлях виховання у дітей любові до природи — любов до праці. Їх треба заохочувати до праці. Вони люблять це, хочуть, рвуться. Їм просто потрібно дати таку можливість, а не робити все за них. Зібрати жолуді чи насіння, посіяти його, висадити молоденькі деревця — вони це роблять залюбки. Чи шпаківні зробити, вивісити…
   Ви не уявляєте, скільки це дасть їм радості. Саме через це й прививається любов до природи. І чим більше буде таких заходів, тим бережливіші вони будуть до природи і добріші до людей. А скільки радості їм доставляє просто навіть пофотографуватися десь на фоні того ж незвичного пеньочка! Ви навіть собі не уявляєте! І результат є — не тільки в тому, що вони поступають в такі навчальні заклади, а й у ставленні до природи й людей. Ми маємо такі два шкільні лісництва на базі Переяслав-Хмельницької ЗОШ № 2 і Згурівської ЗОШ. Кожне має свою «підшефну» площу, якою опікується вповні».

    «Ми дуже багато втратили, розірвавши цю ниточку єднання з природою»

   А шкідники? Дуже турбує головного лісничого те, що цього року активізувався верхівковий короїд, котрий завдає дуже великої шкоди не лише у нас, а й країнам Заходу – в тій же Білорусі… «За останні роки сильно почав змінюватися клімат, лісостеп підійшов ближче до нас десь на 200 км, — турбується Володимир Опанасович, — породи вже змінюються, засилля акації скрізь.
   Останнім часом влітку й опадів було мало, а для нас дощ невеличкий — це вже велике щастя. Насадження виснажені, дерева не отримали достатньо вологи — маємо сухостійні ліси, і це вже десь так до 15 років. А не отримує дерево достатньо вологи — втрачає здатність боротися зі шкідниками, перестають навіть стовбури виділяти смолисті речовини, щоб побороти самим цих шкідників. Смола ж тоді ніби капсулює їх, і ті не можуть завдати деревам шкоди. От дерева і потребують тепер допомоги від людей».
   «Ми вирощуємо лише високопродуктивний ліс, — зазначає Володимир Павлик. — Бо для нащадків маємо лишити ще кращий ліс, ніж зараз є. І дуже важливо це зробити в стислі терміни, вчасно і якісно. Це дає свої плоди. Тоді відсоток класу лісових культур на кілька порядків вищий, високою є їх приживлюваність.
…Дуже важливо посадити новий ліс ранньої весни, зважаючи на особливість нашого клімату. Дуже важливо, бо ґрунт іще достатньо вологий. І це — безперервний процес. Ми повинні залишити після себе прекрасні насадження, щоб наші діти, онуки, приходили й були так само, як і ми, зачаровані величчю нашої природи». Під час розмови очі теплішають, голос лагіднішає. Відчувається, що це — не просто слова, а мова серця:
   «От підіть у ліс… Там — тиша. Пташки щебечуть… Спокій… Мир… Слухаєш її і відчуваєш, як і сам стаєш спокійнішим, добрішим… Багато ж хто шукає заспокоєння у телевізорі, соцмережах, заспокійливих… Але нащо? Достатньо просто побути сам на сам із природою, щоб відчути, як вона поступово зцілює розхитані нерви, заспокоює душу, робить чистішими й світлішими думки і тоді ніби тягар спадає з серця. Впорядковуються думки, проблеми не здаються такими вже невирішуваними…
   Що ми ще найбільше любимо? Гриби збирати! Я дуже люблю саме осінній ліс, коли ще рання осінь і на рослинах є невеличка роса, тихо, а ти — в ліс по гриби. Мене захоплює сам процес їх пошуку. Дуже люблю збирати гриби. Це задоволення просто більше нема з чим порівняти. Ти тільки заходиш у ліс, і повністю відключаєшся від усього — одні гриби, гриби…
   А мікроклімат який у лісі? Навіть у найбільшу спеку там — приємна прохолода. Вже навіть це заспокоює і душу, й тіло. Комфортно, легко, приємно… І заморських санаторіїв не треба. А це дуже багато значить в нинішній час. Ми дуже багато втратили, розірвавши цю ниточку єднання з природою. Все кудись біжимо, чогось шукаємо й хочемо, все нам мало… А людині, по суті, багато не треба — душевного спокою. Буде він, тоді й інше буде в порядку.
   Якщо з лісом говорити, він тебе зрозуміє — не смійтеся, це правда. Наша природа жива і прекрасно розуміє, коли їй хочуть завдати шкоди. Ви це можете побачити вже по тому ж глобальному потеплінню — вона просить нас, попереджає і навіть сердиться на нас, але більшість, на жаль, її не чує, бо думає не про екологію, а про власне збагачення. Тим самим приносячи шкоду не лише навколишньому середовищу, а собі, своїм дітям і онукам.
   Ще було б у житті менше роботи з паперами, а більше на природі — кращого й бажати не треба. Практики більше в лісі потрібно. Бо коли ти постійно працюєш з лісом, із людьми, то й життєвий, практичний досвід у тебе багатший. Виключно по-книжному в нашій справі не попрацюєш. Потрібно, щоб усе пройшло через душу, серце. Все потрібно спробувати власноруч».