Товариство лісівників України

Новина


Фото 2. Сотні тисяч радянських юнаків і юнок, сповнених світлих мрій, як на цьому плакаті 1938 року, залишаться назавжди молодими, бо віддадуть життя в боях із загарбником

Фото 3. У червні-липні 1941 року на будівництві протитанкових та протипіхотних перепон працювало понад 200 тисяч киян та жителів Київщини

Фото 4. Олександр Ілліч Родимцев (1905–1977 рр.) Генерал-полковник. Двічі Герой Радянського Союзу. В серпні 1941– командир 5-ї бригади (3-го повітряно-десантного корпусу), яка в 1941 році вела запеклі бої за Голосієво. Його ім’ям названа вулиця, на якій розташований Київський лісогосподарський інститут

Фото 5. Студентки Київського лісогосподарського інституту – медсестри евакошпиталю: перший ряд (справа наліво) – Стасюк Ю., Варламова В., другий ряд: Неділько В. (перша справа), Желябовська В. (друга зліва), Курів У. (третя зліва), третій ряд – Гармаш Л. (третя зліва)

Фото 6. Олексій Салганський

Фото 7. Георгій Дубінін

Фото 8. Пам’ятник у Голосієво на честь студентів і викладачів сільгоспакадемії, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни

Фото 9. Кирпонос Михайло Петрович (1892–1941 рр.). Генерал-полковник, Герой Радянського Союзу (фінська кампанія), командувач Південно- Західного фронту в 1941 р.

09
тра

Багряна квiтка в зеленому лici

Лісівники, студенти, викладачі в боях за Київ у Другій світовій війні.
Доля випускниці-вiдмiнниці цього iнституту Галини Бондарик об’єднує і заповнює драматизмом ці дві легендарні битви і стала символом спротиву. Вiйна застала молоду жінку на викладацькiй роботi в Малинському лiсотехнiкумi. Її чоловіка (який теж викладав у цьому технікумі) призвали до армії. Пiд час окупацiї, наприкiнцi вересня 1941 р., за згодою керiвника пiдпiльноi органiзацiї, членом якої стала Галина, почала працювати в лiспромгоспi інженером-спецiалiстом. Мicце було дуже вигiдне – підпільниця виписувала партизанам документи як на лicорубiв, брала активну участь у пропагандистських і розвiдувальних заходах, сприяла диверсiйнiй роботi. Довго трималися, та в сiчнi 1943 р. гестапiвцям вдалося розкрити організацію: 12 членів активу разом із Бондарик було заарештовано.

Потім життя розгорталося трагічно. За свідченнями начальника поліції Кашкiна, нiмецькi cлiдчi на допитi звинуватили Галину i друкарку лiспромгоспу в тому, що вони причетнi до розповсюдження листiвок. Остання говорила, що колись бачила, як iнженерша друкувала одразу екземплярiв сiм якихось аркушiв, Бондарик усе переконливо заперечувала. І їй повiрили нiмцi: «Ти вiльна». А на друкарку гестапiвець визвiрився: «Тебе сьогоднi повiсять!» Та в сльози: «За що мої дiти залишаться сиротами?!»

Галина зблiдла, з порога повiльно повернулася до столу, глухо мовила: «Вiдпустiть її, це не вона, а я друкувала листiвки…». Зависла довга тиша – усi присутнi були враженi. Друкарку вiдпустили.

Далi – не менш вражаюче. Ось що згадувала мати, Марiя Власiвна Бондарик: «Уранцi 27 сiчня 1943 року Галину з пiдпiльником Каленським cаньми повезли мicтечком на розстрiл. Дорогою зустрiли знайомого, той привiтався з Галиною і пiшов своєю дорогою (як усе буденно). Перед полiклiнiкою – кiлька жiнок – Галина їм гукнула: «Передайте моїй мамi та моїй маленькiй донечцi мiльйон поцiлункiв та скажiть, що мене повезли на розстрiл!..» Катам вона перед пострiлом встигла кинути: «Ви нас вбиваєте, та нашi мiсця займуть тисячi патрiотiв – і ворога виженуть!»

Один художник сказав: щоб показати вiйну, не треба малювати десятки танкiв, гармат, лiтакiв, якi горять і плюються вогнем, лютих солдатів, якi йдуть у штикову атаку. Достатньо намалювати зiв’ялий листок, але намалювати так, щоб було видно всi жахiття цiєї вiйни. Подвиг Галини Бондарик – не зiв’ялий листок, а багряна квiтка в зеленому лiсi, яка промовляє до нас, що є чесноти, за якi вiддають життя. Ми схиляємо голови перед пам’яттю патрiотки, вiддаємо шану її моральному вибору, мужностi перед ворогом, стiйкостi перед смертю. Ми пишаємося, що вона – наша лicівничка…

Ми пишаємось, що багряний вогонь спротиву в зелених лісах Голосієва, коли прийшла лиха година, запалили студенти і викладачі Київського лісогосподарського інституту та інших нав­чальних закладів. «Тоді, влітку сорок першого року, – писав відомий український письменник Павло Загребельний (курсант арт­школи, учасник оборони Києва) – на величезних просторах України сталася подія, незнана в історії всіх відомих війн, ніким не відзначена, не зафіксована, не задокументована: не гігантська, до зубів озброєна армія захищала свій народ від ворожого нашестя, а народ захищав свою армію». Але 22 червня 1941 р. ще не було подвигiв, тiльки нiмецькi лiтаки, якi скинули бомби на Київ, та впевненiсть, що стерв’ятники будуть незабаром покаранi.

     СПІТЬ – ЦЕ МАНЕВРИ

У спогадах Ольги Бе­дер­ни­чек-Чепелянської про повоєнне студентське та фронтове життя відбилося світосприйняття цілого покоління її ровесників: «…Пригадується весна 1939 р. Яскраво світить сонце. Ми з подружкою Сонею Восковою сидимо на підвіконні: грошей мало, до стипендії далеко, але мріємо про гарні сукні, захопливі поїздки. Раптом бачимо, що Володя Юрченко пішов до магазину – гукнули його і доручили купити 200 г тюльки і 200 г халви. Потім двома кімнатами з усім цим бенкетували, запиваючи чаєм. Чудеса – ніколи не їла нічого смачнішого. Мабуть, тому, що тоді все було приправлено веселим настроєм і молодістю. На заклик комсомолу всі чотири дівчини нашої групи були зараховані до школи медсестер запасу.

З’явилися перші симпатії, проте вони не перешкоджали загальній нашій дружбі. І ось на третьому курсі – перша зустріч зі спеціальністю – практика з таксації в Дзвонковому. Все робили з запалом і піснями. А 22 червня 1941 наш барак прокинувся від страшних вибухів, гулу літаків. Хтось із хлопців сказав: «Спіть – це маневри…»

Через кiлька мiсяцiв Оля з подругою Сонею пройшли пiшки, пiд обстрiлом ворожих лiтакiв, пiд сонцем i дощами, ночуючи в лісах та полях, вiд Києва до Харкова. Там були зараховані до евакошпиталю. Почалася нова практика вiйни – з кривавими бинтами і стражданнями покалiчених солдатів.

     ЗАБУТИ КОЛИШНІ ПАРАДИ

Спекотне лiто 41-го пожирало і пожирало ілюзїї великими шматками. Через 19 днів вiйни Київ став прифронтовим містом. Треба було просто забути, що нещодавно, майже вчора, 1 травня на Хрещатику був грандiозний вiйськовий парад i демонстрацiя. Кияни дивились на марш танкiв, бронемашин, вгодованих коней, що тягнули гармати, бравих червоноармiйцiв із рiзних родiв вiйськ – все це вселяло в душi гордicть i спокiй. Здається, тiльки полковник Iван Баграмян бачив вади i, коли вже став маршалом, згадував: «А танки йдуть і йдуть, і, здається, немає їм кінця… Мало хто з глядачів розумів, що показні на вигляд багатобаштові машини – застарілі технічно… Повітря затремтіло від ревіння винищувачів І-16, вони летіли низько, були вертляві, маневрені, але не мали високих швидкостей… Найпопулярнішою піснею демонстрантів була знаменита «Якщо завтра війна…». Майже три години текли площею багатолюдні колони – півмільйона демонстрантів! Незабутнє видовище!»

Через лiченi тижнi 200 тис. iз цих демонстрантiв рили окопи навколо Києва і серед них у районі села Білогородка та на захід від села Хотів на оборонні роботи колектив Лiсогосподарського інституту відрядив 540, а згодом ще 100 осіб. (На факультетi в передвоєннi роки навчалося 680 студентiв, навчальний процес забезпечували 65 викладачiв, з яких 12 були професорами).
В умовах війни не припинила своєї роботи Державна екзаменаційна комісія із захисту дипломних робіт і проектів випуск­ників на чолі з професором Тюріним О.В. – у тому році було випущено 120 інженерів лісового господарства. Дивовижний, красивий жест вiд лiсогосподарського вишу – серед лихоліття війни готувати спеціалістів мирної професії – на майбутнє.

     ГЕРОЇЗМ ПОПІЛ ВІЙНИ

У перші дні війни 25 студентів пішли добровольцями до армії. З них загинули смертю хоробрих Я. Кузьменко, Н. Голуб та С. Гітман. Більше 30 студенток – медиків запасу – добровільно одягнули на військову форму білі халати. Для поранених бійців здали свою кров 483 студенти. На початку липня із складу трьох інститутів – сільськогосподарського, ветеринарного та лісогосподарського було сформовано винищувальний загін для боротьби з німецькими диверсантами та парашутистами. «Лісівники» відрядили до загону 70 осіб. Серед них були доцент Калужський, лаборант Олійник, студенти Візир, Близнюк, Ткаченко, Гращук, Височанський, Пеструха, Углич, Хижняк, Чижевський, Ваншельбойм, студентка Лещук та інші. Винищувальний загін у взаємодії з армійськими підрозділами, зокрема 5-ю бригадою десантникiв полковника О. Родимцева, брав участь у боях 8–14 серпня за звільнення Голосієва від німецько-фашистських військ, які прорвалися до околиць Києва. У цих боях загинули Я. Близнюк та А. Олійник.

За цей час сталися драматичні події – згорів навчальний корпус, а в ньому полум’я поглинуло єдину в Україні лісову бібліотеку та особисті бібліотеки професорів… Половина експонатів унікального зоологічного музею, створеного зусиллями професора А. Лєбєдєва, згоріла. Другу частину зооколекції передали на зберігання до університету ім. Т. Шевченка, та найцінніше загарбники вивезли до Німеччини, а залишки музею були поховані серед уламків підірваних німцями будівель під час відступу в 1943 р.

За роки війни та окупації в лісах Боярського навчально-дослідного лісгоспу було вирубано великі площі цінних насаджень. Непоправних втрат було завдано науково-дослідним ділянкам – результати багаторічних досліджень було втрачено. Серед них об’єкти професора Д. Товстоліса, де вивчався приріст насаджень, та об’єкти професора Є. Алєксєєва, на яких досліджувалися поступові рубки. Були порушені постійні пробні площі з вивчення рубок догляду, дослідні культури. Ще на початку липня директор Сергiй Олександрович Максимов отримав наказ, згідно з яким очолюваний ним Лісогосподарський інститут мав бути евакуюваний до Кіровської області.

Перша колона з частиною викладачiв і студентiв рушила в тил 13 липня. Ішли пішки, увесь транспорт – тільки для потреб фронту. 10 вересня майно та лабораторне обладнання вдалося вивезти до Воронежа – але все це загинуло, коли мiсто захопили нiмцi. Сам директор згодом на окупованiй територїї пiшов у пiдпiлля, виконував завдання партизанських загонiв. Його переслiдувала полiцiя та жандармерiя. Виказаний зрадником. Розстрiляли С.О. Максимова 11 листопада 1943 р. у Вiнницi. Посмертно нагороджений орденом Вiтчизняної вiйни I-го ступеня.

     СПОЧАТКУ – ПЕРЕМОГА

Радянськi люди жили наче в двох або й у трьох чи бiльше вимiрах. Чистi, наївнi, молодi комсомольцi та комунiсти, «загартовані, твердокам’яні партійці», тi, хто пережив голод, тi, хто побував i вирвався з ягодо-єжово-берiївських лабет i їх сотнi тисяч родичiв, товаришiв, знайомих, яким першi своїми понiвеченими долями наче шепотiли: хочеш вижити – мовчи або говори те, що треба. Тим бiльше заслуговує на повагу та шану (i на вивчення) феномен героїзму народу, який на генетичному рiвнi зробив вибiр – спочатку перемога над ворогом, потiм розберемося, як жити у своїй домiвцi.
Бiльша частина колективу Київського лiсогосподарського iнституту брала участь у боротьбi з нiмецько-фашистськими вiй­сь­ками на фронтах та в тилу ворога. Серед них вдалося встановити iмена 57 воїнiв, якi вiддали життя в боях. Колишнi випускники воювали на багатьох фронтах, особливо вiдзначилися в боях за Ленiнград, Сталiнград, Севастополь, Одесу (морський десант), на Курськiй дузi, в кiннотi генерала Доватора; визволяли Київ; брали Берлiн, Вiдень, Прагу.
По вiйнi багато колишнiх студентів-фронтовикiв стали поважними науковцями, викладачами, господарниками у лiсовiй галузi. Серед них:

Салганський Олексій Олександрович (1919–2010 рр.). Професор Лісотехнічного інституту. Учасник боїв за Київ, Москву. Визволяв Україну та Чехословаччину.

Агарков Іван Васильович (1923–1983 рр.). Доцент кафедри дендрології НАУ. Старшина батареї гвардійських мінометів.Брав учась у боях на Калінінському фронті.

Герасименко Петро Iва­но­вич (1922–2011 рр.). У складі стрілецької дивізії визволяв Україну. Штурмував Будапешт. У боях за Прагу був поранений.

Котов Анатолiй Iванович (1907–1988 рр.). Професор, був деканом лiсогосподарського факультету. Брав участь у боях на Захiдному, 1-му Бiлоруському фронтах. Визволяв Варшаву, Берлiн.

Лавриненко Дмитро Данилович (1913–1979 рр.). Працював в iнститутi лiсу АН УРСР,
завідувач кафедрою загального лiсiвництва УСГА. З початку і до кінця війни – у діючій армії, брав участь в оборонi Cталiнграда.

Дубiнiн Георгiй Володимирович (1919–1983 рр.). У 1965–1972 роках був деканом лicо­гос­по­дарського факультету. Брав участь в оборонi Києва, у боях за Кавказ, Ленiнград, Познань. Під час наступу на Берлiн на Зеєловських висотах був поранений вiд вибуху протипiхотної мiни.
Махмет Борис Максимович (1925–1980 рр.). Доцент, завіду­вач кафедри дендрології і охорони природи УСГА. Доброволець. Брав участь у боях у складі Північно-Кавказького, 4-го Українського, Прибалтійського, 1-го Білоруського фронтів. Був тяжко поранений.

Наконечний Василь Степанович (1923–2009 рр.). Декан лісогосподарського факультету в 1972–1982 роках. Був артилеристом. Тяжко поранений у боях під Москвою. Від Сталінграда пройшов з боями до Відня.

Сазонов Іван Миколайович (1916–1999 рр.). Доцент та завіду­вач кафедри лісової меліорації. На війсковій службі з 1939 року. Воював на Південному, Воронезькому та 1-му Українському фронтах.

Коньяков Сергій Миколайович (1919–2001 рр.). Завідувач кафедри лісовпорядження та геодезії УСГА. Брав участь у боях на Південно-Західному, 2-му Українському фронтах, штурмував Кенігсберг.
Єремєєва Єлизавета Леонідівна (1923–2012 рр.). Лаборант кафедри загального лісівництва Лісогосподарського інституту. У 1943 році добровільно пішла у діючу армію. Служила у зенітній артилерії.

Шендриков Микола Іванович (1923–1976 рр.). Десять років працював завідуючим кафедри дендрології і зеленого будівництва УСГА. Військовий перекладач, офіцер розвідки на Ленінградському фронті.

Німецький чобіт з написом на підошві – «BLITZKRIEG» – жваво пройшов землями Польщі, Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Югославії, Франції, – а в Україні вперше дуже сильно почав спотикатися. Начальник штабу Верховного командування сухопутних військ вермахту Франц Гальдер не один раз пізніше свідчив, що німецька перемога була похована під Києвом. Завдяки жертовності, стійкості наших співвітчизників, ветеранів, яких ми сьогодні згадали, відлагоджена німецька машина блискавичної війни зламалася. На берегах Дніпра були закладені підвалини такої ще далекої, але нашої ПЕРЕМОГИ.
Теж лісничий
Кирпонос Михайло Перрович (1892–1941 рр.). Генерал-полковник, Герой Радянського Союзу (фінська кампанія), командувач Південно- Західного фронту в 1941 р. Хоч і був залежний від волі Ставки (Сталін) та очільників Південно-Західного напряму, його рішення, зокрема під час оборони Києва, спрямовували долі сотень тисяч військових та цивільних.

Мало хто з біографів Кирпоноса акцентує увагу на тому, що він замолоду шість років працював у лісі: три роки сторожем у Коров’яківському лісництві Курської губернії, а потім у Михайлівському лісництві Глухівського повіту Чернігівської губернії на посаді культурного наглядача лісового розсадника. З лісу вийшов у 1915 р. – почалася служба рядовим у царській армії, потім війни та військова кар’єра червоного командира. А через 26 років його містичним чином ліс забрав. Прориваючись з оточення, в урочищі Шумейкове, вкритому чагарниками, віковими дубами, старими липами та кленами, 49-річний комфронту загинув у бою.

     Сімейна реліквія

Онука ветерана війни Івана Івановича Борового – Валентина Максименко, головний редактор «Лісового і мисливського журналу» – зберігає сімейну реліквію – саморобний фронтовий ніж діда. На руків’ї напис: «Вперед за Киев», на чохлі: фотографія дружини Лідії, потім – зірка з серпом і молотом, нижче «1943 год» – боєць зробив ножа за кілька місяців до форсування Дніпра і був упевнений, що Київ візьмуть у 43-му. На іншому боці трохи схитрував – «1941-ОТЕЧЕСТВЕННАЯ ВОЙНА-194» – місця для останньої цифри нема, вона «чаїться» під ободом ножа – вже не було впевненості, коли війна закінчиться. А для багатьох фронтовиків та війна так і не закінчилася.

Цей ніж навіває думки про воєнні звитяги та сподівання солдата пройти свою ратну дорогу і вижити. Спо­діваємось, що у родинах співвітчизників подібні реліквії належно пошановуються.